style="font-size:15px;"> – Сідайте, сідайте! Організую вам відпочинок у готелі. А зранку допоможу у справах. Ви ж у справах до Києва приїхали?
– Допоможеш? – всміхнувся дядько. – Ти коли від мамчиної цицьки відірвався?
Макс непевно махнув рукою, мовляв, просто повірте, не мучте питаннями, не можу говорити!
– Для мого батька у цій країні зачинених дверей немає.
– Он як. Ну добре. Бери мене під свою опіку. Цілий район тобі дякуватиме, як допоможеш. – Замовк. – А звати тебе як?
– Макс. Максим Сердюк.
– А мене Іваном Степановичем кличуть. Лікар я. Гусько Іван Степанович, – назвався круглий, як гарбуз, дядько ввічливо.
День перший
Максів тато Володимир Гнатович Сердюк завжди святкував найголовніше свято свого життя – День Ленінського комсомолу. Навіть коли це стало немодним, а потім і небезпечним, обов’язково випивав келишок за організацію, яка ще у юності розкрила йому очі і довела на практиці – найприбутковішими у всі часи є посади політичні, а не фахові. Поки трійочник Сердюк двічі на тиждень боксував у шкільній спортзалі, щоби потім на перервах у туалеті без зайвого клопоту вибивати з однолітків копійки на кіно та танці, життя не віщувало ніяких особливих перспектив. Мама – медсестра, тато на заводі слюсарює. Хрущовка двокімнатна, Могамед Алі на стіні супиться, дешеве вино вечорами у павільйоні під гітару. І одні черевики на чотири сезони… А як опинився випадково на комсомольському зібранні, де обирали делегатів на міську конференцію, і ще більш випадково втрапив у коло обраних, бо однокласниця-активістка захворіла, а від школи когось мусили обрати, отут Вовка Сердюк і зрозумів, у яких хащах губляться стежки до успіху. Молоді хлопці-секретарі комсомольських осередків заводів, інститутів, організацій – мов з іншого світу. На службових автівках поприїжджали. Костюми, краватки. Рухи впевнені, розмови зарозумілі. А в очах – тягар державницьких справ: студзагін відправити, хлопців до народних дружин заґітувати, несвідому молодь до вступу в комсомол підготувати, на партійних зборах молодіжні проблеми висвітлити… Влада. У цих, років на шість за Сердюка старших, хлопців уже була влада вирішувати за інших. За нього, Вовку Сердюка. Вовка затамував подих, а поряд вихвалялися один перед одним бувалі комсомольські ватажки: один з Куби повернувся, в океані плескався, другий квартиру отримав, третього до Києва переводять.
Вовка Сердюк повернувся додому і перш за все знайшов на географічній мапі Кубу. Могамед Алі десь зовсім поруч. За півроку вчителі вже соромилися ставити Сердюку трійки за неправильно розв’язану задачу з алгебри чи невивчений вірш. Хіба можна, коли хлопець створив у школі команду КВК, вечорами чергує на вулицях, щоб молодші діти не вешталися без діла, очолив шкільну комсомольську організацію і вперше за останні роки відновив у школі тимурівський рух? А Сердюк зрозумів: вигадати й очолити можна будь-що, однаково робитимуть інші. З усіх добровільних комсомольських поневірянь йому найбільше подобалося чергування
