Дніпро за мить висмоктав, відніс за течією. У голові, як у зачиненій кімнаті, лупили у двері розгублені думки, ховалися по темних кутах. Перед очима мерехтіли мільйони вогнів, пливли до неї, наче хотіли краще роздивитися дурну забаву.
Микишка махав руками метрів за п’ять від дівчини, коли вона відчайдушно вигукнула «Мамо…» і зникла під водою.
– Святий Боже єдиний кріпкий і ти, пресвята Богородице, помагайте… – пірнув услід.
Над порожніми хвилями кружляв Свиря. Радів, як дитина.
– Може, я став ангелом? Гей, куме Микишко! Ти де? Глянь-но! Літаю…
Микишці перед очима – чорна мряка. Хіба тут дівча вгледиш? Крутиться під водою, руки вперед випростав. Десь тут вона. Десь зовсім поруч. Глибше пішов. Ще. «Та поможи вже, Боже, чи що?!» Тільки таке нахабство у голові майнуло – на безвільне тіло наштовхнувся. Ухопив… А наверх – ніяк. Силиться… А темна вода сміється та смокче з нього сили, смокче.
Свиря над Дніпром розгубився не на жарт.
– Отаке паскудство утнути! А ще – кум! – уже на поземному польоті над водою. – Та де ж він, трясця його матері, прости, Боже, за дурні слова, бо так нервуюся, що аж їсти захотів!
Ще мить покружляв. На вогні київські з жалем озирнувся.
– Отакої! Товаришам розповісти, не повірили б – щоби біля раю бути і згинути через кума і якусь дурну дівку.
І пішов під воду.
Микишка міцно тримав дівча, силився наверх, та дніпровська вода тягла все далі й далі від повітря. Подумки Микишка погодився вдруге прийняти смерть, бо ж і те правда – порушив клятву, кинувся у воду, хоч божився, що ніколи…
Кум Свиря виник поруч, коли Микишці у голові запаморочилося і він ледь не відпустив дівча. Свиря вхопився за них обох так затято, ніби не він їх із біди тягнув, а тільки вони й могли врятувати його самого, – і до неба. Де і сили взялися.
Із салону розкішного «мазераті» коштовно неголений мажор бачив, як дівчина у білій спідниці стрімко добігла до середини мосту, вчепилася в огорожу, все вдивлялася на печерські пагорби. Зітхнув із прикрістю. З автівки. Дістав з кишені цигарку, прикурив, повільно пішов до мосту.
Кроків двадцять зробив, за спиною – вау, вау! Така дурна сигналізація у «мазераті»!
Тицьнув на кнопку – заглухни!
– Доброї ночі, – із темряви.
Він – ого! Очі – до мосту, ноги до «мазераті» тягнуть. Тільки й устиг до автівки добігти, як під колеса викотився круглий, як гарбуз, дядько років п’ятдесяти. Капелюх на лисині. В одній руці пластиковий портфель-дипломат. Кажуть, вагомий арґумент у будь-яких відносинах. Лупонеш таким по маківці – і вся дипломатія. У другій руці дядько міцно стискав велику торбу з вельвету.
– Доброї ночі, – знову. – Чуєш, синку… Оце справи до Києва за шкірку притягли. Часом, не підкажеш… – замовк. – Та ні! Спочатку скажи – звати як?
– Навіщо вам? – іронічно всміхнувся той. – А може, мені батьки забороняють розмовляти на вулиці з незнайомцями.
