і цигарка з рота випала. – Ти… Звідки?
– Наші збиралися в гуртожитку… Нова забава – трохи сексу із заплющеними очима… А що?
– У нас двері зсередини замкнені. Я думав, ти з якоюсь…
– Та ні. Мені й гуртожитських експериментів поки що вистачає.
– Так у нас двері зсередини замкнені!
– Може, ти ключ криво вставляв?..
– Погано ти мене знаєш, Макаре! У мене нічого криво не буває.
– А хто ж…
Гоцик – брови догори:
– Гайда з вулиці у вікна глянемо.
Пішли. Глянули. Горить у вікнах.
– Може, Ліда припхалася? – видав найбанальнішу з версій Макар.
– А навіщо двері замкнула?
– Виселити нас хоче.
– Тоді б за два місяці наперед гроші не брала.
– Що робитимемо?
– Двері ламатимемо! – вирішив Гоцик.
Дурне діло – нехитре. Повернулися у дворик. По веранді на другий поверх. Біля дверей стали. Гоцик розмахнувся… Макар зойкнув, вхопив його за руку.
– Чекай! Не можна двері вибивати. Ліда…
– Точно.
Гоцик демонстративно прокашлявся, зігнув руку в красивому жесті й обережно постукав у власні двері.
– Панове, чи хто там є! Ви нас чуєте? Відчиніть! Бо ви ж мене не знаєте…
– Чому так ввічливо? – здивувався Макар. – Щоб не налякалися?
Гоцик рукою – не відволікай.
– …бо якби ви мене знали, у вашому мозку викарбувалося б навіки: територія Гоцика – свята і недоторканна. І кожного, хто на неї зазіхне, чекає довготривала…
– Просто тривала – не гірше! – докинув Макар.
– Я філолог! Мені видніше, – відрізав Гоцик. І далі: – …чекає довготривала, пекельно мученицька, жахливо страшна і по-бузувірському винахідлива на тортури…
– …смерть? – здогадався Макар.
– Кара!
– Круто! – визнав Макар.
– Я філолог, – нагадав Гоцик і ще раз стукнув у двері. – Гей, на борту! Чуєте чи зовсім оглухли?
За дверима – ні гу-гу. Гоцик налився люттю. Як лупоне по дверях. Раз! Другий! Двері встояли, а квола стара веранда під ногами пішла – наче брижі на воді.
– Не бісися! Досить! Не вистачало ще, щоби веранда завалилася. Треба щось інше придумати. – Макар відтяг Гоцика від дверей.
Всілися на дерев’яну підлогу веранди навпроти дверей. Закурили. А тут – стиць, моя радість. Сусідська баба Роза свої двері відчинила, на веранду вийшла та як загорланить:
– Як же ви всі мені остогиділи! І стукаєте! І грюкаєте! І вдень! І поночі! І вчора! І зараз! І… – вичерпалася.
– Розо Сиґізмундівно! Ми вас кохаємо! – крикнув Гоцик, підскочив і ще раз лупонув по власних дверях. – Пустіть нас переночувати, бо нашу печеру окупувала
