Зранку зателефонуємо Ліді, хай пояснить…
– Ні, Макар. Ти як хочеш, а я на веранді лишуся. Колись же ця гадюка виповзе. Двері відчинить, а я – хрясь! У пику!
– Тоді лишуся, – повівся Макар на ймовірне шоу.
Розляглися на веранді. Перед очима – зірки, як мрії.
– Спиш? – запитав Макар.
– Щоб я здох! – затявся Гоцик.
До ранку – змерзли як зюзі, скурили дві пачки «Прилук» і набралися люті.
Годині о сьомій у дверях Макарової з Гоциком оселі ворухнувся ключ і зсередини хтось спокійно зробив два оберти. Макар чомусь злякався і занімів. Гоцик по-звірячому вигнувся, поплазував до дверей.
Двері відчинилися. На веранду вийшла рудокоса, тонка, аж дзвенить, дівчина років сімнадцяти. Очі блакитні – розріз нетутешній. Шкіра прозора. Біла спідниця до п’ят, на шиї – плеєр, у вухах – навушники. Мабуть, добу не знімала. Музика їй у вуха замість гримання у двері.
Солодко потягнулася. Побачила Макара з Гоциком, посміхнулася – от дивні, один зіщулився, другий розпластався біля дверей. І що тут роблять?
– Привіт! – їм.
Хлопці розгубилися. Макар махнув долонею, мовляв, привіт, подивився на Гоцика. Гоцик зомбовано рячився на білу спідницю. Майже уявки програмував себе: «Біле – добро. Зло білим не буває. Біле – беззахисність. Це… Йо! Не можу я її в пику! І пики в неї немає. Що робити?» А щось же треба… робити. Гоцик підвівся, старанно звів брови, тицьнув пальцем у двадцять сім квадратних метрів за спиною дівчини.
– Ми тут живемо.
– Ні! – розсміялася. – Тут живу я!
– А ти хто? – не втримався Макар.
– Люба, – знов посміхнулась.
За годину тіснилися у напрочуд чистій кімнатці й утрьох дивувалися надзвичайній кмітливості перукарки Ліди, яка зі снайперською точністю привела Любу на Костянтинівську саме тоді, коли Макара з Гоциком удома не було.
– Я без грошей. Заплатила за два місяці наперед. – У Люби був той самий арґумент лишитися тут, що й у Макара з Гоциком.
– Що ж! – сказав бувалий Макар. – Два місяці поживемо разом.
– Диван мій! Наркотиків тут не буде. На матюки – табу, – встановлювала правила Люба. – І я повішу на стінку постер із Ґеварою.
– Ґевара… не заважатиме, – напружено погодився Гоцик.
Розсміялася.
– Та не сумуйте, голото! Я вам теж не заважатиму. Рідко буватиму.
– Чому? – зацікавився Макар.
– Академія… Я в Могилянці навчаюся. Підробляти треба, бо за житло сама платити хочу. – Підхопилася. – Пішли зі мною!
– Куди?
– Київ роздивлятися! – З очей захват наївний. І хоч Макар із Гоциком давно визначили для себе життєво необхідні місця столиці і намагалися не ходити задурно туди, де особисто їх нічого не чекало, раптом головами закивали – можна, можна, за ніч на веранді
