злочинець, який сидів за вбивство, а тепер гуляє в Надтеречному районі. Це ти про нього?
Мені нічого не лишалося, як розповісти про все дядечкові Толі, він щиро мене відмовляв від поїздки, застерігав російськими фільтраційними таборами, в яких уже також устиг побувати, і тільки тоді, коли я сказав, що поїду туди хоч би що, аятола зглянувся, дав мені кілька адрес, добрих порад і благословив у дорогу.
А ввечері Лі спитала, чим це я так обкурився, що дихнути не можна, ану мерщій до ванни, сказала Лі, бо ми вже сиділи в її запашному помешканні, пили французький коньяк, який виявився звичайнісіньким бренді, курили дорогі сигарети, і їх аромат губився в різкому запахові «примаку», що ним я просяк біля дядечка Толі. Та мені любий був отой запах, і любою була Лі, бо я майже три роки не бачив чистої жінки, я майже три роки не бачив ванни, а Лі була така свіжа і чиста, що коли згодом, уже пізніше, вона нагнулася до комодної шухляди, коли коротенька нічна кошуля підскочила вище сідниць, її волога щілина нагадувала стільникове вічко, наповнене медом. Та було щось у ній і несамовите, бо, коли я виливав усю свою трирічну жагу в її жадібне лоно, Лі шепотіла крізь стогін: «Ася… Асічка… Ася», і не знати було, чи то вона мене розпікає, чи, захлинаючись, роз’ятрює свою власну рану: «А-а-а-ся…» І вже ввижалося, що то не я входжу в її тугі, соковиті надра, а вона проникає в мене, я мовби і справді ставав її (моєю) Асею, а Лі ставала мною і текла, текла в голодну Асину плоть.
Можливо, тоді я вперше відчув, що таке перевтілення чи, певніше сказати, обмін тілами.
А потім… Потім завжди не так, як спочатку. Вранці Лі сказала:
– Я знаю. Ти більше не прийдеш.
– Лі, ти класна. Я тебе люблю.
– Але не кохаєш.
– Ні, – сказав я. – Тільки люблю.
– Ти будеш її шукати? – спитала вона.
– Буду.
– Якщо знайдеш…
– Передати вітання?
– Ні, скажи, що я її ненавиджу.
5
Перед Хасав-Юртом ми вперлися в російський блокпост, і мій водій, не чекаючи запрошення, вийшов з машини. Двоє солдатів з автоматами уже були поруч.
– Куди проти ночі?
– Везу пасажира. У Хасав-Юрт.
– Документи!
Другий визвірився до мене:
– Вилазь, чого розсівся?
Я вийшов і подав йому «червонохресну» посвідку, на якій красувалося поличчя мосьє Дюшана, тобто моє фото.
– А це що за хрестовий валет? Вань, прикинь.
Він підійшов до «Вань», в якого, либонь, було більше звивин, бо той спитав:
– У комітет біженців?
– Так, – сказав я.
«Вань» повернув мені картку.
– Хрест козир, – сказав він тому, що мав менше звивин. – Відчиніть багажник.
Там була каністра з бензином та ще запаска.
– Що в сумці? – глянув він на заднє сидіння. – Відкрийте.
– Гостинці, – сказав
