почув оте оскомно знайоме «Дай закурить!» – дістав коробку «Gitanes» і, щоб копар[8] не ліз у неї брудними нігтями, сам витяг сигарету.
– А можна двє? – дихнув він на мене скислою в шлунку горілкою.
– А ти вмієш переганяти воду з калюжі в калюжу? – спитав я.
– Чаво-о-о?
– Таво, – я дав йому ще одну сигарету.
– А зажигалку можна?
– Зараз модно припалювати сірниками, – сказав я. – Ти знаєш, що в Парижі тепер усі користуються лише сірниками?
– Чаво-о-о?
– Закушувати треба. І бажано українською тушонкою.
Я повагом рушив до стоянки таксі з прицілом на приватне авто. Назустріч вискочило кілька водіїв, кожен хотів перехопити цього крутого подорожанина, й вони закудикали всі в один голос, та я, наче глухий, мовчки підійшов до червоної «шістки» і, кинувши на заднє сидіння саквояж, усівся поруч із водієм, який щойно скочив у машину.
– Куди? – спитав він, уже переходячи на четверту.
– До міста. А якщо зможеш, то й далі.
– Далі – це куди?
– В Кизляр.
– В Кизляр? – він повернув до мене своє носате, гостре, як сокира, обличчя. – А ти хоч знаєш, де той Кизляр?
– Знаю, – сказав я. – Кілометрів сто п’ятдесят.
– Це на вертольоті. А машиною вдвічі далі.
– Я плачу в обидва кінці. П’ятдесят баксів вистачить?
– Там розбиті дороги… І блокпости.
– Сто, – сказав я.
– Ні, п’ятдесят. Але тільки до Хасав-Юрта. А там можна взяти іншу машину.
– Добре, дорогою подумаєш.
– Тільки той… якщо можна…
Я дав йому новеньку п’ятдесятидоларову купюру і, відкинувшись на сидіння, приплющив очі: базар закінчено. Сто, двісті кілометрів, тисячу… Яка різниця? Земля кругла й маленька, як макове зерня.
4
Минулого разу я проїжджав цією дорогою ранньої весни, ще й «зеленка» не поповзла горами, і світ видавався мені зовсім інакшим, і сам я тоді був не таким, як тепер, хоча вже й спізнав, почім ківш лиха. Все пішло косо-криво після того, як мене, майже відмінника романо-германського факультету, призера Універсіади і взагалі чудового хлопця, виперли з четвертого курсу університету за «злісну участь у парамілітарному формуванні». А щоб він, цей чудовий хлопець, не плакав, не журився, щоб він де-небудь прихилився, то, звісно ж, оддали в москалі, де я два роки переганяв воду з калюжі в калюжу, чистив у позачергових нарядах картоплю, а під час марш-кидків пер на своїх плечах пудового «красавчика»[9] і когось із тих здохляків, що, вхоркавшись, пускали піну, падали з ніг і підводили всю отару.
Першого року служби я ще мав утіху від Асиних листів (коли вона, студентка медичного, вступила в нашу організацію і стала відвідувати заняття зі східних двобоїв, ми її називали Васею), а потім без жодного «прости-прощавай» листи перестали надходити і потяглася така нудьга, що
Так чеченці називають російських солдатів.
Так чеченці називають кулемет Калашникова.
