мінилося обличчя не чоловіка, котрому я ладнала смоківний опоясок, а того, хто спокусив мене з’їсти плід смоківниці.
– Що ти зробив зі мною? – спитала я знесиленим голосом.
– А що? – химерна посмішка затанцювала у відсвітах семисвічника.
– Я побувала в раю.
– Хіба це погано, мій ангеле?
– Ти мені дав наркотик?
– Ні, щось краще. Фільтр.
– Що це?
– Отрута, – він глухо засміявся.
– Ти чаклун?
– Ні. Щоб збудити дику божевільну пристрасть, чаклуни порушують душевну рівновагу. Після того настає порожнеча, спустошення. А я… Що ти зараз почуваєш?
– Дивне наповнення в тілі. Ніби я… вагітна.
– Не бійся, я берегтиму тебе, – він дістав десь із-під фелона сигарету і припалив од свічки.
Вагітність мені не загрожувала, але я чомусь пригадала ту жінку, яка народила чорта. З ріжками і ратичками.
– А ти священик-самоправець, – сказала я.
– Хай буде так, – погодився він. – А що в цьому поганого? Думаєш, ми чинимо зло? Навіть якби це було так… то в кожних ліках є частка отрути. Добро само виробляє зло, бо без нього воно не існує. Так світло творить тінь, якої ніколи б не було без сонця.
Він опустився долі мене, і я затяглася його сигаретою. З думки не йшов отой знагла народжений чортик, який уявлявся мені не таким страшним, як його малюють. Я б його виносила залюбки. Зрештою, чим він гірший за шмаркатих людинят, котрі брешуть, крадуть, жеруть як не в себе, смердять, не люблять ні ближнього, ні далекого… Якби він погодився мені служити, я нізащо його не спалила б. Лячно, звичайно, проте як же цікаво і грішно.
– Отче, а сповідь? – спохопилася я.
– Ти пречиста, – сказав він. – За тебе я б запродав свою душу самому…
Мені здалося, що в ризниці знов блимнули вогники.
– Не треба.
– Дай… – він кинув недопалок у срібний ківшик. – Дай я оближу твого «носика».
…Коли ми вийшли надвір, то від церкви Івана Богослова і від її осяйного хреста на землю вже падала довга тінь.
5
– Його не знайшли, – Притула винувато переминався з ноги на ногу біля каміна. – Двоє водолазів обстежили все дно навпроти вашого будинку, але… знайшли тільки одну сітку-сороківку. Цей… Іванько, здається? – каже, що ваша. І більше ніякого сліду.
– Їм тільки раків збирати, – злостиво сказала я.
– Яких раків?
– Тих, що вони мішками тягають із річки. На продаж. Колись і біля нас один такий виринув у водолазному костюмі. Я спершу перелякалася, думала – крокодил. Тоді дивлюся, а в нього лантух із раками.
– Ну, навіщо ж ви так, Анастасіє Михайлівно? Хлопці працювали, як той казав, на совість. Все одно їм шукати, поки не знайдуть. Взавтра
