я.
– А цей… карлик?
– Він такий боягуз.
Коли я закінчила писати пояснювальну заяву, Притула уважно переглянув обидва аркуші й сховав їх у течку.
Загавкав Трезор. Ми вийшли надвір. Я знала, хто мав приїхати, та коли побачила в одного з чоловіків акваланг, мені зробилось недобре. Жовті балони різонули по живому – це був ще один зримий, матеріальний доказ того, що сталося. Доказ, який до фізичного болю загострював усвідомлення: нема…
Я, мабуть, так зблідла, що це помітив Притула.
– Вам погано, Анастасіє Михайлівно? Тоді залишайтеся вдома, краще приляжте. Якщо буде потрібно, вас покличуть.
– Вам усе покаже Іванько, – спроквола мовила я. – Він там, біля річки…
Я зайшла в дім і лягла на дивані в холі.
Мене морозило. Навіть од вичахлого каміна тягло холодом.
Я загорнулася в плед, заплющила очі… І знов побачила його. Не вуж – то змій виповз учора з моєї сумки, змій-спокусник, диявол, перед яким не встояти жінці, як не встояла вона перед ним ще на початку світу. Бо побачила, що дерево добре на їжу, і принадне для очей… і взяла з нього плоду та й з’їла…
А все почалося з того телефонного дзвінка. Я ще не донесла слухавку до вуха, та вже відчула, хто дзвонить. Зумисне не подала жодного звуку, чекала, поки обізвуться по той бік дроту, проте він також мовчав. Ми мовчали отак кілька хвилин, і від слухавки струмувало таке тепло, що лоскотом пробирало все тіло, той лоскіт клубочком збирався десь у пониззі живота і вібрував там сласною нестерпучістю.
– Тобі добре? – спитав він.
– Та-а-ак, отче.
– Тоді торкнися себе… де тобі найкраще.
Я послухалась, і пальцями пробіг трем.
– Що ти чуєш?
– Те-е-бе, – застогнала я.
– Як ти мене чуєш?
– Глибоко. Ще… ще…
Сласний лоскіт переріс у гострий свербіж до знемоги… і ось той клубок, що всотав у себе кожен мій нерв унизу живота, здригнувся від останнього спазму, і його полоснуло гостре, як полум’я, лезо, – його розітнув отой полум’яний меч, що Господь поставив його разом із Херувимом біля входу до раю, щоб сей меч, обертаючися, стеріг дорогу до дерева життя.
– Я грішниця, отче.
– У тілі гріха немає, – сказав він. – Весь гріх у душі, якій підкоряється тіло.
– Я грішниця, грішниця… – повторювала я, і не знаю, що приємнішим було мені в цих словах: чи легкий присмак самокатування, чи те, що я не свята.
– Для того церква й запровадила таїнство сповіді, себто покаяння, щоб ми спокутували гріхи. Я завжди готовий тобі прислужитися…
Він несподівано поклав слухавку.
А через день подзвонив знову.
– Ти готова?
– Не зовсім.
– Чому? Може, тобі привезти «Канон покаянний»?
– Що це?
– Молитви для тих, хто сповідається.
– Ні,
