засувку вхідні скляні двері, спостерігаючи за моєю реакцією на цей промовистий жест, і я хотіла було заперечити, але тут якийсь здоровенний чолов’яга став дертися в двері, показуючи пальцем на свій наручний годинник. Мій фотомайстер чемно йому відчинив і сказав, що зараз він зайнятий, приходьте пізніше, однак суворий чолов’яга в суворому костюмі (теж збирався зніматись на паспорт?) розкричався, що він зайнятий у сто разів більше, що майстер навіть не здогадується, хто він такий, і що він зараз узагалі закриє це ательє і зробить із нього пивничку.
І тоді сталося те, на що я ніколи не сподівалася. Мій щупленький майстер раптом звівся навшпиньки, доп’явся до краватки здорованя, згріб її у кулак і на зашморзі притягнув його голову на рівень свого зросту.
– Запам’ятай назавжди, – тихо і владно сказав він, – тобі нема куди поспішати. Тебе ніхто і ніде не жде. Але ти ще про це не знаєш.
Він розвернув здоровила обличчям до виходу й одним поштовхом викинув за двері. Потім повернув до мене таке веселе обличчя, ніби щойно вигнав із кімнати муху:
– За моєю ширмою – як на сповіді, – сказав він. – Таїна цілковита. Ви знаєте, що таке таємниця сповіді? І що таке професійна етика? У моєму ділі це насамперед конфіденційність. За її порушення я відповідаю перед законом. Ви це знаєте? – він так допитувався, ніби перед законом мала відповідати я.
Так, я знала. Знала, що в мене тільки-но закінчилися місячні і ще трохи мажеться, але цей загадковий чоловічок мені раптом почав подобатися. Він не сяяв, не вабив своєю зовнішністю, не намагався щось удавати із себе, проте, мабуть, і сам того не відаючи, чимось приворожував, бо… поки він налагоджував апаратуру, міняв об’єктив, я вже була в чім народила матуся.
– Абсолютно все? – перепитала я. – Тоді… звільни мене.
– Від кого? – здивувався він.
– Угадай.
– Від настирливого коханця?
– Ні.
– Ну, визволяти тебе від чоловіка нібито рано, ще й паспорта не маєш.
– Ніколи не вгадаєш, – сказала я. – Від дівочості.
На якусь мить він завмер, не вірячи своїм вухам, а потім підійшов до мене й поволі опустився на коліна.
– Дівчинко… Моя маленька дівчинко! Ангеле ти мій…
Цього разу на старому розтовченому дивані десь узялося біле простирадло, і трохи згодом він цілував на ньому руді пасмуги, плутаючи місячні виділення з дівочою крівцею, й примовляв так само розчулено:
– Дівчинка… Моя солодка дівчинка…
На його ослаблому, але ще повному, жилавому корені теж були ослизлі червоно-руді сліди моєї місячної «цноти», я витерла їх тим же простирадлом і взяла його… ще гарячого, дуріючи від змішання чужого і свого власного запаху. Відчуття млосної наповненості пойняло все моє тіло, але хотілося ще і ще, все єство моє прагло вийти за власні межі, прагло доконечної нестерпності й вибуху, для якого не вистачало якоїсь краплини, і коли я відчула
