в які нетрі заліз цей жучок-гнойовик! І все тільки через те, що я, дурепа, з самого початку не розповіла, як усе відбулося на моїх очах. А тепер задкувати було вже пізно.
– Зрозумійте мене правильно, – сказав він, – те, що чоловік утопився, як ви вважаєте, з необачності, знімає з мене всі клопоти. Та я хочу допомогти вам, Анастасіє Михайлівно, щось мене тут непокоїть. Не хочу вас залякувати, але якщо фірма, а тепер і все майно належить тільки вам, то цілком можливо…
Зненацька задзвонив телефон, ми обоє завмерли і з насторогою подивились одне на одного.
Я підвелась і взяла слухавку.
– Не знайшли? – спитав він.
– Ні.
– От бач, може, не все так погано. Молімо Господа Бога і сподіваймося на краще.
– Вибач…те, у мене тут люди.
– Я передзвоню, – сказав він і поклав слухавку.
Притула невимушено порпався очима в попелі, та я була певна, що зараз він проміняв би його разом з коцюбкою на те, щоб дізнатися, хто дзвонив. Однак я йому не лишила такого шансу, бо, сівши у крісло, відразу перепитала:
– Цілком можливо – що?
– Що для вас також існує загроза.
– Не думаю, – сказала я. – Ви перебільшуєте наші статки. Мені здається, ви взагалі все перебільшуєте.
– Можливо, – погодився він і підвівся. – Але це мій метод, Анастасіє Михайлівно.
– Усе перебільшувати?
– Нічого не применшувати, – сказав він. – Люди цього не люблять, але я такий. Ось недавно мене шпетило начальство за звіт про одне вбивство. Їм, бачте, не сподобалася моя точність у висловах. Я написав, що коли зайшов до кімнати, то побачив на підлозі труп. А над ним сиділа трупова жінка і гірко плакала.
Добре, що я не мала сил сміятись, а то пирснула б йому прямо в лице.
– І що ж їм тут не сподобалося? – серйозно спитала я.
– А мій принцип абсолютно нічого не применшувати і, як той казав, не прикрашати. Може, це комусь і смішно, Анастасіє Михайлівно, але вся суть у тому, що саме ця жінка зробила свого чоловіка трупом. А я це довів. І через те мав, як той казав, повне моральне право так написати. Ви мене розумієте?
Ні, я мало що розуміла в його логіці, окрім того, що Притула і цю свою баєчку підвів до якогось лукавого натяку. Він порився у своїй дерматиновій течці і подав мені дешевеньку візитівку, зроблену майже з такого ж паперу, на якому друкують квитанції для ательє з ремонту взуття.
– Як будуть для мене новини – подзвоните. Ви ще не в тому стані, хай воно трохи вляжеться. Хоча схоже, що правда за вами. Одну сітку він все-таки закинув. Сороківку. А навіщо ж самогубцеві риба? Небіжчикові вона, як той казав, непотрібна, правда ж?
Я, здається, вперше побачила на його обличчі посмішку. Вона теж була мляво-бліда, але якось дивно, по-лисячому загострювала його круглий писок.
Притула пішов, а та посмішка так і лишилася біля мене, зосталась, як привид, як примара мого сумніву,
