більше нема.
– Як… нема?
– Отак. Він загинув, – сказала я і відімкнула зв’язок.
Тепер і ти помучся, лярво.
А ось тобі й стольний град. Якщо не потраплю в «тромб», то ще встигну зазирнути до «Плутона»… чи, певніше сказати, вже просто до майстерні. А раптом…
Я відносно швидко доїхала до Солом’янки, завернула на Батиєву гору і невдовзі припаркувалася на подвір’ї старої порохнявої споруди. Якщо в ній і було щось добротне, то хіба що просторе напівпідвальне приміщення, давно приватизоване Нестором під скульпторську робітню.
Ключі від важких металевих дверей лежали в тому ж міні-багажничку, обидва замки піддалися мені на диво легко, і я переступила поріг майстерні, до якої колись уперше зайшла також немов до храму, під німими поглядами багатьох-багатьох облич – бронзових, кам’яних, глиняних, мармурових, мідно-зелених… та згодом тут з’явилося найбільше голівок моїх – голівок, торсів, грудей, сідниць, стегон… Він, якби міг, то й живу мене поставив би отут поруч з холодними подобами, в оцьому мертвому царстві Плутона, і замикав би сімома замками, ще й написав би на панцерних дверях… як там казав Притула чи Данте: облиште всяку надію ті, хто входить сюди.
Тепер тут було зовсім інакше. Попід стінами і на полицях ще сиротливо тулилися окремі скульптурні роботи, але чолову площу займали громіздкі каменорізні і шліфувальні верстати, похмурі брили чорного габро, які, здавалося, лежать уже на могилах, зосталося тільки вирізьбити епітафії, хоча б оту фразу Притули і Данте – епітафію самому Аїду-Плутону. Облиште всяку надію!..
Далі, за робітнею, була ще одна затишна кімнатка для відпочинку, я її теж обдивилася, проте нічого підозрілого не помітила, нічого такого, що могло бодай натякнути на те, що сталося. Так, на столику біля дивана стояла порожня пляшка з-під коньяку (погана звичка залишати порожній посуд на столі), так, попільничка, переповнена недопалками, але на жодному з них не видно слідів губної помади. То тільки в кінах, сказав би Притула, на місці злочину валяються недопалки в губній помаді, а поруч, відповідно, ґудзики від ширіньки, а в житті ні, в житті хоч-не-хоч мусиш бабратися в лайні, однак я пташка трошки іншого польоту, тож не стала ритися навіть у шафі з ганчір’ям, тільки ще раз усе окинула оком і, навіть трохи розчарована тим, що не знайшла жіночого сліду, подалася до виходу, але в останній момент, уже за порогом, мій погляд спіткнувся об те, за що мусив би зачепитись на самому початку…
Це був дрібний аркушик паперу, складений учетверо, завбільшки з сірникову коробку, який лежав біля входу в майстерню, – очевидно, його встромили у двері, і, відмикаючи їх, я не помітила, як він випав. Тепер же не те що впав у око – він просто примагнітив мене лихим віщуванням.
Я підняла його, розгорнула і довго вчитувалася в єдиний рядок комп’ютерного тексту.
«Від нас не сховаєшся.
Останній строк – 18 вересня».
Та
