до чоловіка, що сидів, як пес, біля мого верхнього одягу з метровою трояндою і ловив тонкими ніздрями пахощі не ружі, як він потім сказав, а тієї світанкової квітки, заради якої він ось уже тиждень приїздить на роботу мало не до схід сонця.
– Мене звати Григорієм. А для найближчих друзів я Горя.
– А як мені вас називати? – спитала я.
Він зрозумів, що «світанкова квіточка» подала йому надію.
– Як тобі ляже на душу.
Мені подобалося його тонке, трошки хиже обличчя, подобалася тугом’яза статура, хоча був не атлетом, – колишній чемпіон Союзу зі стрільби з пістолета, тепер він став тренером, тож може й мене навчити влучати в самісіньке яблучко, ось же і тир тут у підвалі.
Коханець з нього виявився так собі, мені вистачало Горі на один подих (я скидала це на жагучу пристрасть, яка так часто підводить тих, хто найдужче нас жадає), проте вабив романтичний присмак вранішніх зустрічей, притягував прохолодний морок підвального тиру, де ми злягалися за бар’єром, як за таємничою ширмою, а потім я справді смалила з пістолета по мішенях, щоправда, не в «яблучко», а в «молоко».
Одного разу в мене вселився якийсь біс, і я, порушуючи елементарні норми безпеки, жартома навела заряджений пістолет на нього, але Горя не повів і бровою.
– Стріляй…
Мене з голови до п’ят пойняло несамовите збудження.
– Ну?… Сміливіше!
Чи то від недавнього невдоволення, чи, може, заворожена магнетизмом смертоносної зброї, але я мовби здуріла. Трішки відвівши дуло убік, різко натисла на спуск. Той постріл пролунав для мене устократ гучніше за інші. Не знаю, де пролетіла куля, але він і тоді навіть не кліпнув, на тонкому лиці не зворухнувся жоден нерв, хоч воно видавалось іще хижішим.
– Пробач. Горю, пробач, – я швидко підійшла до нього і поцілувала в холодні губи.
– За що? – спитав він. – За те, що ти не вбила мене?
– Дурний жарт… Тільки дуже сильний чоловік здатний на таку витримку й ризик, – задля власного виправдання я вдалася до найхитрішого компліменту, який діє на всіх чоловіків безвідмовно.
– Це робиться не так. Хочеш покажу?
У нього десь знайшлося яблуко. Справжнє. Велике, червоне. І, відійшовши кроків на п’ять, він поставив його собі на голову.
– Ні, – сказала я.
– То, може, поміняємося місцями?
– Давай.
І лише тоді, коли він сам поставив мені на голову яблуко і відійшов на десять кроків, зробилося страшно.
Він підвів пістолет у витягнутій руці на рівень очей і прицілився. Здавалося, чорна цівка дивиться мені прямо в лоб. Я мимоволі заплющила очі.
– Ні, не так, – сказав він.
Я полегшено розтулила повіки.
– Роздягнися, – попросив він, хоч на мені була тільки та сама коротенька, вище пупика, маєчка і… вже тільки спідні трусики.
Я взяла яблуко, щоб не
