style="font-size:15px;"> – Генрі, – вів далі Білл, – я не кажу, що то всі були собаки, але по рибині отримали семеро.
Генрі перестав їсти й через вогонь перерахував очима собак.
– Їх тільки шестеро, – сказав він.
– Я бачив, як одна тікала снігом, – наполегливо заявив Білл. – Їх було семеро.
Генрі співчутливо подивився на нього.
– Знаєш, Білле, я буду дуже радий, коли ця подорож завершиться.
– Що ти хочеш цим сказати?
– Мені здається, це становище починає нервувати тебе й тобі ввижаються примарні речі.
– Я сам подумав про це, – серйозно зауважив Білл, – і тому, коли він утік, я ретельно оглянув сніг і знайшов його сліди. Потім я уважно перерахував собак: їх було тільки шестеро. Сліди ще збереглися на снігу. Хочеш, я покажу тобі їх?
Генрі нічого не відповів і далі мовчки жував. Закінчивши їсти, він випив кави й, обтерши рот тильною стороною руки, сказав:
– Отже, ти гадаєш…
Протяжливий, лиховісний крик, що пролунав звідкись із темряви, перервав його.
Генрі притих, прислухався й, показуючи рукою вбік, звідки донеслося скиглення, закінчив:
– Що, це був один із них?
Білл махнув головою.
– Хай йому чорт! Я не можу уявити собі нічого іншого. Ти й сам бачив, як занепокоїлися собаки.
Виття і скиглення у відповідь прорізали тишу, перетворюючи безмовність у божевілля. Звуки було чути з усіх боків, і собаки, з остраху притискаючись один до одного, так близько підійшли до вогню, що на них почав жевріти смух. Білл підкинув дров у багаття й закурив люльку.
– А мені все-таки здається, що ти трохи того… несповна розуму, – промовив Генрі.
– Генрі… – Він не поспішаючи закурив, перш аніж говорити. – Я думаю про те, наскільки він щасливіший від нас із тобою.
Білл тицьнув великим пальцем у ящик, на якому вони сиділи.
– Коли ми помремо, – докинув він, – це буде щастям, якщо знайдеться вдосталь каміння, щоб наші трупи не перепали собакам.
– Але в нас немає ні друзів, ані грошей, ані багато чого іншого, що було в нього, – заперечив Генрі. – Навряд чи хтось із нас може розраховувати на пишний похорон.
– Не розумію я, Генрі, що могло змусити ось цього чоловіка, що у своїй батьківщині був лордом абощо й ніколи не мав потреби ні в їжі, ні в житлі, – що могло змусити його сунутися в цей Богом забутий край!
– Він міг би дожити до глибокої старості, якби залишився вдома, – погодився Генрі.
Білл відкрив рот, щоб заговорити, але передумав і кинув погляд у темряву, що обступила їх зусібіч. У ній не можна було розрізнити контурів, і тільки можна було помітити пару очей, що блищали, як жаринки. Генрі кивком голови вказав на другу пару очей, потім і на третю. Ці променисті очі оточували стоянку. Часом яка-небудь пара рухалася й зникала, але негайно ж з’являлася знову.
Неспокій серед псів увесь час зростав, і, охоплені страхом, вони раптом скупчилися біля багаття, намагаючись
