ломакою.
– У цьому немає жодного сумніву, – відповів Генрі.
– До речі, чи не здається тобі, – вів далі Білл, – що близьке знайомство цього звіра з багаттям є підозрілим, ба навіть зухвалим?
– Він, без сумніву, знає більше, ніж треба знати вовкові, що поважає себе – погодився Генрі. – Вовк, який приходить вечорами їсти з собаками, мусить, безперечно, мати великий життєвий досвід.
– У старого Віллена був якось собака, що втік до вовків, – уголос міркував Білл. – Я це добре знаю, тому що особисто застрелив його серед зграї на оленячому пасовищі поблизу Літтл-Стака. Старий плакав, як дитина, і казав, що не бачив його три роки; весь цей час він був із вовками.
– По-моєму, ти маєш рацію, Білле. Цей вовк – ніхто інший, як собака, і, напевно, не раз отримував рибу з рук людей.
– Тільки б не схибити, і цей вовк, а насправді собака, незабаром перетвориться в мене просто на м’ясо, – проголосив Білл. – Ми не можемо більше втрачати тварин.
– Але в тебе залишилося всього-на-всього три набої, – зауважив Генрі.
– Я зачекаю слушного моменту й візьму точний приціл! – пролунала відповідь.
Уранці Генрі розпалив вогонь і приготував сніданок під хропіння свого товариша.
– Ти так солодко спав, – сказав йому Генрі, – що мені забракло духу будити тебе.
Білл сонно взявся до їжі. Помітивши, що чашка його порожня, він потягнувся за кавою. Але кавник стояв далеко, біля Генрі.
– Скажи лишень, Генрі, – промовив він доброзичливо, – ти нічого не забув?
Генрі уважно роззирнувся обабіч і заперечливо похитав головою. Білл підняв порожню чашку.
– Ти не отримаєш кави, – промовив Генрі.
– Невже вся вийшла? – злякано запитав Білл.
– Ні!
– Ти, можливо, дбаєш про моє травлення?
– Ні!
Обурення охопило Білла:
– У такому разі я вимагаю пояснення, – сказав він.
– Машистий зник, – відповів Генрі.
Не поспішаючи, з виглядом цілковитої покори своїй долі Білл повернув голову й, не підводячись із місця, почав рахувати собак.
– Як це трапилося? – запитав він сумним голосом.
Генрі стенув плечима:
– Не знаю. Хіба що Одновух перегриз йому ремінь. Сам він цього зробити не міг.
– Клятий пес! – Білл говорив тихо й серйозно, не виказуючи злості, що нуртувала в ньому. – Не вдалося перегризти свого, так перегриз Машистому.
– Ну, всі муки Машистого тепер, у будь-якому разі, закінчилися; він, без сумніву, уже перетравився і стрибає по пустелі в череві двадцяти вовків, – сказав Генрі, і це стало епітафією третьому зниклому собаці… – Хочеш кави, Білле?
Білл заперечно похитав головою.
– Пий! – сказав Генрі, піднімаючи кавник.
Білл відсунув чашку.
– Хай я буду тричі
