загорнувшись єдиною ковдрою. Вогонь багаття згасав, і коло сяйливих очей замикалося все щільніше. Собаки з остраху ближче тулились один до одного, розгнівано гарчали, коли яка-небудь пара очей занадто наближалася. Раптом Білл прокинувся від гучного гавкання. Він обережно виповз із-під ковдри, щоб не перервати сон товариша, і підкинув дров у багаття. Коли вогонь розгорівся, коло жаристих очей трохи розширилося. Погляд Білла випадково впав на собак, що скупчилися. Протерши очі, він глянув уважніше. Потім знову заповз під ковдру.
– Генрі, – покликав він, – агов, Генрі!
Генрі забурчав спросоння:
– Ну, що там іще?
– Нічого особливого, тільки їх знову семеро. Я щойно порахував.
Генрі відповів на цю звістку гучним хропотом.
Уранці він прокинувся першим і збудив Білла. Була вже шоста година, але на світання треба було очікувати не раніше дев’ятої, і Генрі в темряві взявся готувати сніданок. Білл тим часом згортав ковдри й готував нарти.
– Скажи, Генрі, – раптом запитав він, – скільки, ти кажеш, у нас було собак?
– Шість, – відповів Генрі.
– Неправда! – урочисто заявив Білл.
– А що, знову сім?
– Ні, п’ять. Одного немає.
– Прокляття! – оскаженіло викрикнув Генрі й, полишивши приготування їжі, пішов рахувати собак.
– Ти маєш рацію, Білле, Пузир зник.
– І, напевно, він полетів стрілою, якщо вже зважився втекти.
– Не думаю. Вони просто зжерли його. Закладаюся, що він добряче верещав, коли вони встромлювали в нього зуби… прокляті!
– Він завжди був дурним псом, – зауважив Білл.
– Але не настільки, щоб у такий спосіб позбавити себе віку, – заперечив Генрі.
Він зміряв допитливим поглядом собак, що зосталися, оцінюючи кожного з них.
– Упевнений, що ніхто із цих не утнув би такої дурниці.
– Цих і ломакою не прогнати від багаття, – підмітив Білл. – Але я завжди гадав, що Пузир погано закінчить.
І це було всією епітафією над собакою, що загинув у північній пустелі; але інші пси й навіть люди задовольнялися епітафією коротшою.
Розділ ІІ
Вовчиця
Поснідавши й склавши в нарти елементарне табірне спорядження, мандрівники повернулися спиною до приманливого багаття й покрокували вперед, назустріч темряві. Повітря відразу озвалося жалісним виттям, з усіх боків лунали голоси, що перегукувалися між собою в нічних сутінках. Розмова стихла. Близько дев’ятої години почало світати. Опівдні південний край неба набув рожевого кольору, і на ньому чітко виступила лінія обрію, відокремлюючи опуклою ознакою північний край від країн полудневого сонця. Але рожева фарба незабаром зникла. Сіре денне світло трималося до третьої години, потім і воно згасло, поступившись місцем темній полярній ночі, що огорнула своїм покривалом безмовну пустельну землю.
Темрява
