– по мерехтові втоми.Власного – на окраї – знайди,
втраченого – в мерехті. Незлому
висповідайсь, давши на позір
злигоднями збирану непотріб.
Як німує трудно водовир!
Окраї – олив'яні і гострі!
Мертвий мій орґане, лісу мій,
вилляте і вигускле стозвуччя,
чуєш, не безумій, ставе мій,
безуме, зажди: росте, як круча,
ніч. Ти нею ввесь опоночів.
Жально сяють божевільні зорі.
І летить орда смертельно-хорих
виплесків пекельних – кажанів.
X. 1968
Ти все така ж, а я віддаленів.
За мною – кучугурами – розлуки —
час самовтрат…
(ще поповзом повзли
за тінню довженою, виростали
із самозмалення: німа рука
пограбілих тополь у надвечір'ї)
великий гріх на серці я ношу
… розлуки рвав, як обривають жили
атланти териконів і тачок,
назбираного вугілля оклунки, —
щось рвало груди… (окраї землі —
тамтого світу в пекло провисання —
призналися відверто до душі).
Ти край. Ти крихта прагнень вікових
«упасти – не розбитися». Ти шпара
земного стогону: холоне світ,
і нам долоні юні снігом студить…
Ти все така ж. Ні смута, ні літа
не старіють тебе. Німа, як люстро —
колись відбився в нім твій вид миттєвий,
вкарбовуючись в темряву навік,
ще – чайка однокрила, ще – зигзиця
і ще – як окоренок лихоліть.
Чи дружба сфер – і неба, і землі —
зоветься лихоліттям, я не знаю.
Та присмута і по розлуці їсть:
десь є там стіл, де матірня рука
осліплим болем тихо сновигає
вздовж по стільниці. Гірко. Я винюсь.
великий гріх на серці я ношу
Ти – Мати (амфора твоєї гіркоти) —
далекий син, на роздоріжжі горнім
паде в траву, і вистигне трава
його трудним риданням хлібороба
(чуття ж землі – як виболілий сон
і призабутий).
О, пам'ятаєш ніч? велику ніч?
І десь побіля нас уральська річка
та сосни (ті, що соснами зовуться),
та тиша (ледве врунами зійшла).
А пам'ятаєш? Так багато губим
за пам'яттю: колись переінакшить
з нас кождого. А треба пам'ятати?
А треба пам'ятати. Пам'ятай.
Палахкотів намет. Палахкотіли
в нас спомини, немов півні червоні,
а кедрові шишки, ще недозрілі,
не тріскали – чаділи на вогні.
І зорі в фіолетовому небі?
Ще ти казав: це колір божевілля
і судної доби. Немає суду,
та вже заходить щось. Немов на дощ.
Півнеба гоготіло в наші душі.
Земна півкуля брижилась од жару,
і півдуші ті спогади приспали,
і півсебе услід за сном пішло.
Що то було? Не знаю. Що то буде —
не відаю. Але не раз питаю
Розлучної, Далекої, Німої:
до тебе навіть миті вистає?
Тоді
