Зібрання творів. Василь Стус

      для того, щоб мої забравши сили,

      обранити зневірою, котрої

      не пережити? Все своє життя

      я дав тобі. Ти ж повернув його

      супроти мене. Бо за смерть – життя

      стає на цьому світі. Як я жив,

      питаєш? Краєм, скраєчку, на жебрах,

      лиш прориваючись крізь грати заборон

      (світ білий – заборонений!) Прожити

      на всіх кінцівках, ба й на рудиментарних, —

      то попри волю. Більше – про інстинкт.

      Так жив, як дякував. Вимолював. Просив.

      А дякував за те, що народився,

      що маю очі – бачити, що слух

      епохою дарований, що серце

      не билося б, коли б не двадцять літ,

      перед тобою збіглих… Аж і гірко!

      великий гріх на серці я ношу

      Таж від народження берем

      правічний гріх собі на душу:

      його покутувати змушені,

      його ми вистраждати ревне

      повинні – спогадами, сном

      (що вчинить вічний недоросток,

      як щось блукає під вікном,

      страхає великоднім постом?)

      Всі прогріхи минулих душ,

      напевне, ще від неоліту

      ввійшли у серце, оповите

      гріховністю. Його не руш,

      його не руш, бо протече,

      печерними дмухне димами,

      котрі збиралися віками,

      туманячи твоїх очей

      голодні пройми. Від народжень

      нам кожному душа болить

      за тим, що досі ніби спить,

      а нишком научає; врочить,

      наказує: і мста, і мста —

      за довгу німоту розплата!

      (І в кожному готує ката,

      так, ніби помста – це мета).

      Ми від народження берем

      правічний гріх. І день проворний,

      заледве крила розпросторить,

      вже видається тягарем.

      (Колись лихий тебе поплутав,

      узяв за друга, мов наймив).

      Обмежень кригою окутий,

      ти між бажаннями зблудив.

      І хай нова доба гряде —

      в ній мезозою темні душі…

      Старі гріхи епоха душить

      і людство душиться, в Едем

      даремне прагнучи…