з тим часом проминаю.І вже не віднайдусь. І вже не знаю,
А чи впізнав би на човні новім
Свій давній берег. Ні, напевно, ні.
Бо сам собі, відринутий від болю,
Пливу за днем, за часом, за собою
в новому необжитому човні.
Ні небожителі, ні жебоніння трав,
Ні перехлюпи хвиль – ніщо не скаже
Тобі про повертання. Не розв'яже
Твого питання: годі чи пора…
Ти сам пливеш, відринутий від себе.
І лиш за гребнем прозираєш гребінь.
1964
Другий розділ
Добрий день, мій рядок кароокий,
побратиме моїх безсонь!
Зупини її, мить високу,
для моїх молитовних долонь.
Сивий голубе, біль мій зичений,
вечоровий і пелехатий,
більше чутий, аніж помічений,
більше мічений, ніж крилатий.
Слово, слово, – достиглий смут мій!
Набираючи висоту,
порятуй од важкої скрути
і од радості порятуй,
поки, круглі, цвітуть долоні,
поки з серця ростуть пелюстки,
поки думи, як дзвони довгі,
і як дзвони, круглі такі,
ти любов'ю мене, наче амфору,
доливай, довіряй добру.
За розквітлу купальську папороть
я пером і горбом віддарю.
IV. 1966
Люблю дозвілля степове безкрає,
могутні м'язи рідної землі,
і запах чебрецю, і жайворонів крик,
і ластівок тривогу.
Німує древній сум в важкій ріллі,
і тракторист у довгій самотині
звіряє в пісні, простій і легкій,
свою любов, котрої він, напевне,
ніяк не може звірити коханій.
Десь коник, заховавшись у траву,
бездумно сюркотить собі помалу
і заколисує пожовклий степ
нехитрим співом.
Межею ж, креслячи невтомною рукою
якісь недовідомі письмена,
прошкує осінь. Хмара супокійна
на неї задивилася згори.
X. 1958
Заким пролізеш у голки вушко —
обдерешся, як пес в шелюгах.
Все побільше – лишаєш із одягом,
все поменше – з собою.
На тім боці, вузькім, мов шпара,
ніби цвинтар обпатраних душ.
На тім боці – стільки всякої всячини,
а ти, як бубон, голісінький.
Підв'язали в раю нитками
сороміцьке тіло твоє.
Набігає брижами обурення,
жаль – брижиться.
На цім боці стаєш, мов матінка
народила, випрямила до губ.
На цім боці – все на одну мірку.
Все – плазує.
V. 1964
Ліс випустив мене з своїх обіймів,
степам віддавши лагідно. Пішов
глибоким снігом. Ні доріг, ні стежки —
все поновила, сплутавши, зима.
І як тут зможеш вибитись на шлях,
коли ти сам, мов дерево, котрому
верхів'я зрізане. Коли тобі
якийсь неспокій душу облягає,
ще
