трохи осучаснити. Наприклад, запрягати у плуг не коней, а самохідну машину! Генрі чув про такі у школі. Але його батько був людиною консервативною, тож не надто любив усе нове.
Але були й цікаві дні. Наприклад, коли вони їздили в Детройт – справжнє велике місто. Тато правив кіньми, Генрі з малими сідав на воза – і починалося!
– Юху!
– Тату, швидше! Ще!
У Детройті були великі вітрини, їздили швидкі брички, гамір на вулицях хлопця геть не дратував, а навіть подобався.
– Оце життя! – мружився він.
Коли Генрі повертався з міста, у кишенях хлопця торохтіла всяка всячина: гайки, шайби, різні деталі. Це були його скарби.
Під час однієї такої поїздки, коли Генрі було років дванадцять, він і зустрів дракона. До Детройта було тринадцять кілометрів. Та зустріч закарбувалася в його пам’яті на все життя.
Ви подумали про казкового дракона?
Ні, то був інший дракон – із майбутнього.
Звався він локомобіль.
Це був перший транспортний засіб у житті хлопчика, який рухався без коня. Він торохтів, гудів і видихав пару. Справжнє залізне диковисько!
Кажуть, що перший самохідний візок вигадав Леонардо да Вінчі. Схему цієї диво-машини він накреслив у манускрипті «Атлантичний кодекс». Завдовжки 1 метр і 68 сантиметрів, а завширшки 1 метр 50 сантиметрів, цей візок заводився, як механічна іграшка на пружині, і рухався з великою швидкістю. Але кататися на ньому ніхто не міг – да Вінчі не зробив ані сидінь, ані гальм, ані керма. Він гадав, що заводний візок використовуватимуть в армії, як таран.
Локомобіль працював інакше.
Він їхав завдяки паровому котлу.
Самохідні візки на парі вигадали давно. Ще 1672 року фламандський учений і місіонер Фердинанд Вербіст збудував один такий для китайського імператора. То була іграшка завдовжки 65 сантиметрів із двигуном, який працював на вугіллі. Вугілля горіло й нагрівало воду в залізній кулі з трубкою. Пара виходила крізь трубку й потрапляла на турбіну, схожу на колесо водяного млина. Турбіна крутилася, обертаючи колеса, і візок рухався.
Потім, наприкінці XVIII століття, француз Ніколя-Жозеф Кюньо розробив паровий тягач для армії, щоб перевозити артилерійські снаряди. Це був возик на трьох колесах, попереду якого бухкотів і пирхав паровий котел, схожий на казанок.
У ХІХ столітті європейці вдосконалили «парові карети». У Великій Британії навіть з’явилися автобуси на парі. Однак подобалися вони не всім. Такий транспорт гуркотів і пихтів, немов паровоз, що зійшов з рейок. Він повз, як равлик, а дорога під величезною вагою цієї залізяки оберталася на місиво. 1865 року обурені британці навіть прийняли закон щодо «парових дияволів». Перед кожною самохідною машиною мав іти чоловік із червоним прапором і дути в сигнальну дудку!
Генрі у школі теж чув про парові машини. Таємниця пари не давала йому спокою. Одного разу Форд наповнив глиняний горщик водою, накрив його кришкою і міцно її прив’язав. Він хотів дізнатися, що буде,
