Київ.ua. Тетяна Белімова
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Київ.ua - Тетяна Белімова страница 14
Озирнулась на зачинені білі двері. Замкова шпарина (насправді її тут не було – лише пофарбована під золото металева ручка зі шпінгалетиком-клямкою) – оце сутність її життя! Муляж (замок є, а ключа й шпарини нема)! Муляж щастя! Пап’є-маше кохання! Скульптурна група сім’ї!
Отак зазирнути б у цю шпарину насправді й продивитись у темпі пришвидшеного перегляду все її життя! Ось дитинство – воно, мабуть, найщасливіше, бо ще немає відчуття вторинності, відкладання бажань та інтересів до кращих часів, так, як було, скажімо, з вибором факультету: філологічний замість журналістики. «І нічого страшного, – переконували батьки, – Іди, куди беруть! Що філологія, що журналістика – суцільна гуманітарщина!». І з роботою все склалося так само: замість журналу з невисокою платнею коректора – престижна праця у фонді держмайна. А потім – перша декретна відпустка, яка розтяглася на п’ять із половиною років. А потім – їй уже було тридцять – розпочинати журналістську кар’єру було вже пізно.
І головне, тепер, з відстані років, ставало дедалі очевидніше і ясніше, що вона сама змарнувала свій шанс реалізуватися! Саме вона попливла за течією, опустила руки, не боролася, не домагалася, не «терлася» по редакціях і задвірках телеканалів, щоби потрапити до ротації; захотіла народити дітей, а не висиджувати золоті кар’єрні яйця, запрагнула сімейного вогнища, а не всепоглинального, всеохопного служіння золотому ідолові роботи.
Не зуміла, не змогла, не зробила, не здійснила, не справдила й не зреалізувала можливості викувати свою долю такою, як колись хотілося, як мріялося, як бачилось у наївних дівочих сподіваннях. Вона? Вона! Саме вона…
Розділ восьмий
Я твоя муза, муза-медуза,
Різко іду в атаку.
Закохана муза, муза-медуза.
Видно любов крізь майку.
П’ять, десять, п’ятнадцять хвилин… Не просто порожніх хвилин, які приходять-просочуються нізвідки і йдуть у нікуди, не лишаючи по собі жодних спогадів і емоційної прив’язаності. Ні, довгі (о, вже майже двадцять!) хвилини чекання, вичікування у власній машині, як у розбійницькій засідці. Він чекає на неї, щоб уже нарешті перестати її чекати…
Увімкнув музику гучніше. Нецікаво сидіти пеньком у цілковитій тиші. Коли вже ця Лара нарешті вийде з його помешкання, з його дому, з його життя? Все ж ніби було запаковано. Целофановими пакетами з її шматтям завалено весь (досить-таки великий) багажник його «кемрі». Що там іще можна було залишити («Ти йди, а я спущуся за п’ять хвилин, погляну, чи нічого, бува, не забула»)?
Невже знову впала в істерику? Невже – все спочатку? Вмовляти – пояснювати – розтлумачувати – каятися – вибачатися – знову наполягати на своєму – тактовно натякати – прямо казати – кричати – благати дати йому спокій! – а краще навіть стерти й забути його телефон (і решту контактів теж!). Так справді буде краще, поки не стало гірше. У них нічого не вийшло,