тут тільки й думають про її щастя.
Найгірше – постати в такому образі перед власними дітьми. Оце вкладене бабусею «Чому ти думала лише про себе?» і те, що скажуть малі, мабуть, і буде найстрашнішою карою за її злочин і за його відсутність (одного разу дуже хотілося вгатити в нього ніж, простий кухонний тесак, і покласти всьому цьому край!).
А коли діти виростуть, що тоді їй скажуть? І чи взагалі (це було так страшно навіть подумки промовити, що аж кинуло в холодний піт) захочуть із нею розмовляти?
Може, справді – це вона в усьому винна? Просто не така, не та, не адаптована до життя? Чи навпаки занадто вперта і непоступлива, гордовита й зарозуміла?
Скільки разів вона це чула від нього: «Ми так добре жили! Згадай, як ми добре жили! Ми ж їздили до Єгипту! Ми відпочивали в Туреччині! Це ти! Ти все зіпсувала своїм нестерпним характером! З тобою б ніхто не зміг нормально вжитися!».
Так, саме так! Вона все зіпсувала, бо не змогла вжитися в образ офіціантки, не змогла щиро й безпосередньо вимовляти таке просте «чого бажаєте?», не навчилась із собачою відданістю чекати на нього біля порогу.
Так, уся відповідальність за цей розрив, який вистиг-дозрів у кліматі їхньої родини, лежить на ній. Бо саме вона зробила цей останній невідворотний крок. І він тепер як жертва її підступності й лицемірства (стільки років прикидалася доброю і хорошою), буде за життя канонізований, долучений до святих, ідеалізований, а вона – дезертирка й порушниця суспільних приписів – приречена на остракізм. Хоча, якщо чесно, про це одвічне людське «хто, і що, і кому скаже» вона думала найменше.
Батьки. От хто мусив би її підтримати… Куди поділось усе тепло і любов, які вони в неї вкладали? Де вона, їхня гордість за її успіхи: саморобні ялинкові прикраси, видрукувані на «Олімпії» і розіслані по дитячих журналах перші незграбні віршенята, перемоги в творчих конкурсах і олімпіадах, золота медаль у школі, блискуче зіграна роль у виставі студентського театру? Невже це все було підпорядковано цій майбутній операції над її ім’ям, над її життям? Ні! Вона не Льона і ніколи більше Льоною не буде!
– Ми так добре жили! А ти все зіпсувала!
Ну й нехай! Нехай вона сама буде винною в усьому! Нехай візьме на себе відповідальність за це рішення, за це нове окреме життя, за долю своїх дітей! Вона буде відповідальною, якщо більше ніхто не зголошується!
Або не так! Вона вкотре буде мов цап-відбувайло, щоб усім враз полегшало на душі й щоб кожен знав, на кого треба тицяти пальцем і казати: «Ось хто в усьому винен!».
«Незважаючи на все те, що між нами сталося, прошу: розійдімося по-людському. Напиши, коли тобі буде зручно, щоб я приїхала по свої та дитячі речі. Ти не обов’язково маєш бути присутнім. Просто вимкни сигналізацію і не замикай на верхній замок. Дуже сподіваюся на твоє розуміння», – відправила йому чергову (вже збилася з ліку!) есемеску. Хоча, правду кажучи, надії, що він відповість (чого б це раптом?), майже не було. Сто, якщо не більше, дзвінків без відповіді, стільки ж меседжів
