на мене! Нехай уже…
Потягло на набережну. Став під знаком «Зупинку заборонено», просто під оцим синім, навхрест червоними смугами перекресленим колом, що немов знак його долі, – якби цього не було в правилах дорожнього руху, це варто було б вигадати для всіх, хто, як і він, наївно вірив у жіноче кохання. Став і сам собі здивувався. Справді, що це з ним? Ні, це не депресія, не душевна апатія і заціпеніння. З чого б це? Але хочеться чогось на кшталт лобової атаки… Щоб менти з евакуатором, із захмарним штрафом, щоб кинутися на них, битися за своє, кровне. А тоді – хай у міліцію, на «п’ятнашку» за хуліганку, мордобій (тільки б не перестаратися, бо ще надовше загребуть)! Та хай уже що-небудь, аби лише не ця самотня туга, не ця порожня квартира…
Пішов би кудись із приятелями, так вони ж на правах знайомих одразу почнуть у душу лізти, про Льону питати… Зустрівся б із малознайомими, так от Ліка-психологиня не погодилася. Чому не попередив? Заздалегідь не запросив? Тільки завтра, сьогодні ніяк не вийде. Аж уявив, як вона дивиться своїми сірими розумними очима з-під бутафорських (для солідності) окулярів і – чи з докором, чи наперед вибачаючи – промовляє, красиво округлюючи рот…
Чого не попередив? Бо не знав, що Льона піде, хоча вона й попереджала, але весь час думав, що це більше для пози, для такої собі жіночої показухи… От вона, до речі, ніколи йому не відмовляла, швидко збиралась і йшла, куди треба. А тут, бачте, заздалегідь не попередив!
Справді, чого в Льони не забереш, то це життєрадісної готовності до пригод, якоїсь дитячої відкритості чи цікавості, а чи, може, постійного інтересу до нового, невідомого? Це всіх приваблювало до неї. І його привабили: щира усмішка, якась наївна безпосередність, цей її безтурботний сміх…
Але потім, потім він зрозумів, що це – не ексклюзив, що це не лише для нього, не винятково для нього і виникло не внаслідок закоханості, очманіння від його очей, його постаті (хоч, може, він і підсилив це в мільйони разів). Зрозумів, що просто вона така є. Усвідомив, що вона сміятиметься і сяятиме в будь-якому товаристві, із будь-ким більш-менш цікавим і дотепним, спілкуватиметься (як це вона називала? «на мистецькі теми»), дослухатиметься й вбиратиме в себе.
Тоді, так, саме після таких його невтішних висновків, і виникло вперше це бажання – зробити їй боляче, щоби перестала всміхатися, щоб не лунав оцей її запальний позитивний сміх! Щоб сиділа вдома і плакала! Щоб ні до кого (саме так), ні до кого не наважувалася всміхатися цією своєю голлівудською усмішкою!
Але в неї був ресурс… Невичерпний ресурс оптимізму. Переплакавши, помирившись і перекрутившись декілька днів, вона знову заводила платівку своєї життєствердності, і знову вже всі дзвонили, писали, заходили, запрошували на хрестини й весілля, на дні народження й обмивання премій, на відзначення здобуття наукових звань і захист дисертацій, на прем’єрні вистави й персональні виставки, на дитячі свята й поминки. Цьому переліку кінця-краю не було. А він? Яке в цьому було його місце? І чи мало це взагалі визначатися якимось місцем, обраховуватись у сантиметрах її душі, якщо він, саме він відтоді, як вона погодилася стати його дружиною, мусив стати
