П’ята марна спроба затягти туди ж і його… Ще одна спроба сісти на коліна й на хвильку відвернути увагу від екрану закінчується роздратованим: «Я дивлюся! Не заважай! Мені завтра рано вставати! Я з Ростиком на полювання їду, чи ти забула?…». Образитися? Ні! Образитися у цій формулі сімейного щастя – значить наразитися. Цілком заслуженим покаранням за «не таку» поведінку буде тиждень мовчазного льодовикового періоду («бо заслужила!»). «Я не піду з тобою на день народження до твоєї подруги! І ти теж не підеш!», – це вже середньої тяжкості. Але і це ще не найгірший варіант. «Мій син не може тебе бити! Що за вигадки!», – ось він апофеоз каральної програми. Ти боксерська груша? Ні! Ти футбольний м’яч, який випадково підкотився під ногу. Пас! І м’ячик знову в грі, життєрадісно скаче по полю, по зеленому, зі штучним покриттям, полю такого облаштованого й ситого життя.
– Пам’ятаю, як у третьому класі на Восьме березня вишив нам – мені і першій вчительці Олені Степанівні – по такій прекрасній серветці… Свою я й досі зберігаю! Ось доїмо, і я вам її покажу…
– А ще, пригадую, у четвертому класі (а в музичній це був лише третій!) він так на академконцерті зіграв оцю (як вона, тату, називалась?)… ага, так, «Етюд» Шітте… – уривок зі щорічного виступу свекрухи, Алли Леонідівни, на її дні народженні, на його дні народженні, на дитячих днях народженнях, на Новий рік, на Різдво – на кожне сімейне свято…
– Ти думаєш лише про себе! – категорично заявила її мама, коли вона привезла дітей на зимових канікулах до них «на дачу». Власне, не дачу, а заміський, майже в межах міста, будинок, що його звів усіма правдами й неправдами її батько, щоб можна було в ньому жити на пенсії, а квартиру залишити Івасю, бо в дочки, слава Богу, все є, зять забезпечив!
– Подумай про дітей! Рідного батька ніхто не замінить! Живуть і з гіршими! Та тобі ж усі заздрять (по-доброму!), – це вже репліка тьоті Люби, сестри й за сумісництвом їхньої сусідки (вона завжди тут, неодмінно десь поруч, коли щось стається чи лише може статися).
– Ми з татом категорично проти розлучення! Беремо дітей на два тижні! Ви помиритеся, все владнається: це життя – хто сказав, що буде легко? Всім тепер важко! – ось той напутній ряд, під який її проводжали з батьківського дому.
Може, й справді вона думає лише про себе? Можливо, було б краще, якби вона звільнилася, перетворилася на таку собі схиблену на чистоті й рецептах домашньої випічки домогосподарку, водила б дітей у музичну школу, чекала б їх під кабінетами з плетінням чи книжкою в руках? Але чи зарадило б виконання цієї вимоги (основної, але не єдиної)? Невже після цього сталося б оте довгоочікуване зближення – злиття – зливання в одне двох розрізнених і полярно заряджених часток?
Нещодавно (чи й не вчора?) до неї на роботі підійшла секретарка й, ставлячи горнятко кави на стіл, зронила: «Ой, Альоно Василівно! У вас жахливий вигляд! Так схудли! Може, варто піти на лікарняний і обстежитися доладу?!».
Нарешті Ладин під’їзд. Напруживши
