зранку, підуть тими ж вулицями, якими оце гуляємо ми, ступатимуть по цій же бруківці, вже зачовганій нашим нічним танцем, вдихатимуть це повітря, вже зужите нами вночі…
Друга ночі. О, «Басейн» на Аренній… Нова програма… Зануритися в цей вир космічного хаосу? Прийняти невагомість тіла як стан, як відчуття свідомості? Налитися цим урбаністично-технічним кошмаром по вінця, по саме «нікуди»? Здригатися в нестямі від цих електричних звуків? Ні! Відмовити й ще раз відмовити. Їхати все далі й далі… Їхати…
Їхати, поки колеса самі не принесуть у знайомий із дитинства дворик на Кіквідзе, де колись у золотому безхмарному дитинстві мешкали його дід із бабою, де мешкав колись він, де відбувся перший політ… із гірки в неозорий космос пісочниці, що певним чином його й урятувало. Два котиська кинулися врозтіч із тепленького каналізаційного люку, коли він хотів заїхати в двір, і він сприйняв це як знак, що таки не варто заїжджати.
Поїхав далі, але подумки ще був у цьому місці свого дитинства. Яким усе здавалося тепер мізерним, особливо проти двадцяти чотирьох поверхів його теперішнього будинку! Скільки ж він тут не був? Сім, вісім? Атож, від бабиної смерті минуло вісім років, бо дід помер набагато раніше, отже, вісім років він не був тут, і – дивно, але його сюди й не тягло, як оце потягло сьогодні. Все ніколи було. Не до цього, не до спогадів.
Приходив до них, до баби з дідом, десь раз на рік, у поминальні дні. З обов’язку, про який заздалегідь нагадувала мама, який подобався Льоні, тож вона виконувала його і сама, якщо в нього вже геть не складалося. Так, щось було справді зворушливе в цьому життєвому оксюмороні… Збирається вся рідня, і ти радієш, бо деяких із них не бачив цілий рік. Але збираєтеся ви біля рідних могил, і ти сумуєш, хоча довкруги розливається-вихлюпується через вінця весна і повітря до краю наповнене дивовижною сумішшю квітучого бузку, ладану, що його щедрою рукою підкладає панотець, обходячи могили, розтопленого воску свічок, розтиканих разом із пластиковими квітами на могилах, якихось наїдків, розкладених родичами на столиках… На душі й легко, й важко водночас, і сумно й радісно, і щось солоне підступає до очей і лоскоче в носі…
Знову виїхав до Дніпра. Пора вже й додому, на рідний Лівий берег. Коли заїхав на міст, виникло непоборне бажання зупинитися. Ріка під мостом лише вгадувалася, крига ледь світилася, зовсім не відбиваючи ліхтарного світла і вогнів нічного міста, геть не так, як темна вода незимової пори. Десь там, на Сході, куди йому і треба було їхати, вже незабаром мало з’явитися світло нового дня. Звідси, з підвищення мосту, це мало бути добре видно. Ніколи досі, жодного разу не зустрічав світанку тут, на Дніпрі. Взагалі не зустрічав світанку, хоча й частенько засиджувався до сходу сонця. В місті, де шлях до неба загороджують мільйони дахів, це майже нездійсненне завдання. Але ось тепер тут, посеред Дніпра, це здавалося цілком можливим. І він почав удивлятися в далекий темний обрій.
Повільно з чорної,
