в нетрі Латинського кварталу. Подовгу гуляли островом Сіте – серцем Парижа.
Вони писали на кольорових аркушах назви музеїв, театрів і ресторанів, потім звернувши їх трубочками, перемішували у капелюсі. З цим капелюхом Алекс і Льолька чіплялися до випадкових перехожих, просячи витягнути папірець і допомогти їм з вибором маршруту. Дивлячись на щасливі обличчя молодят, їм ніхто не відмовляв.
Та щастя не може тривати весь час. Одного дня, психологи поліцейського управління оголосили висновок, згідно з яким, Алексу наказувалося пройти додатковий реабілітаційний курс. Без цього йому не дозволяли повернутися до оперативної роботи. Після отриманого на руки висновку, Алекс, який подумки вже бачив себе на новій посаді, зламався. До того ж зламався миттєво, немов суха гілка під поривом буревію. Він виявляв байдужість до всього і що було найприкріше – до Льольки. Навіть спати Алекс перебрався на канапу, встановлену перед величезним пласким телевізором у вітальні. Той воно було зрозуміло – звідси було найближче до бару зі спиртним.
Льолька невдоволено сопіла, бурчала, лаялася, але все було марно. Її коханий чоловік, немов Колобок, котився донизу, втративши зацікавленість до життя, і знаходив ліки від усіх негараздів у пляшках з вином або коньяком.
Жаліючи чоловіка, Льолька намагалася знайти виправдання такій поведінці Алекса. Але це їй мало допомагало. Тому Льолька намагалася зайвий раз не псувати йому та собі нерви, а закрившись у спальні, цілодобово не вставала з-за ноутбука.
Льолька розуміла, що вона, з'явившись у житті Алекса всього якихось десять місяців тому, не могла замінити йому улюблену працю, на якій комісар провів майже половину свого свідомого життя. Намагаючись не підвищувати голос і не влаштовувати істерик, вона силкувалася повернути Алекса до мрій: про будиночок у Провансі, про дітей, про виноградник. Льолька намагалася донести до Алекса думку, що не тільки в роботі співробітника кримінальної поліції полягає сенс життя. Алекс погоджувався, обіцяв обміркувати її зауваження та поради, але за кілька днів все верталося на колишні рейки. Знову потрапивши до управління поліції, або зустрівшись з кимось зі своїх колишніх колег, комісар, почавши з кави плюс коньяк, до півночі потрапляв додому ледве стоячи на ногах.
Весь цей час Льолька ще й писала. Часом від перевтоми на неї накочували напади головного болю і нудоти. Разом з ними приходили колишні страхи, що у неї нічого не вийде і кар'єра письменниці закінчиться, так і не розпочавшись. А ще вона дуже боялася втратити Алекса.
Звикнувши жити сама, Льолька, отримавши в особі чоловіка опору і захист від усіх життєвих проблем, зараз почала панічно боятися його втратити. Причому вона боялася втратити Алекса не в фізичному сенсі, а в їхніх відносинах. Під час таких нападів їй хотілося пригорнутися до нього, немов у дитинстві до татка. Обхопити його сильну руку від якої лине теплом і спокоєм. Льолька хотіла, щоб Алекс гладив її по волоссю, ніжно
