.
I
Коли мені було шість років, у книжці під назвою «Правдиві історії», де йшлося про незаймані ліси, я побачив химерний малюнок. На ньому величезна змія-удав ковтала хижого звіра.
У книжці було написано: «Удав ковтає свою жертву цілою, не жуючи. Після цього він не може й ворухнутися, спить безпробудно півроку, аж поки перетравить їжу».
Я багато думав про життя у джунглях, сповнене пригод, та й собі намалював кольоровим олівцем свій перший малюнок. Це був мій малюнок № 1. Я показав моє творіння дорослим і спитав, чи не лякає він їх.
– Чого б то капелюх лякав? – була відповідь.
А це ж був не капелюх. Це був удав, який проковтнув слона. Тоді я зобразив удава в розрізі, щоб дорослим було зрозуміліше. Їм завжди треба все пояснювати. Це мій малюнок № 2.
Дорослі порадили мені не малювати змій ні зовні, ні зсередини, а краще цікавитися географією, історією, математикою та правописом. Отак і сталося, що в шість років я зрікся блискучої кар'єри художника. Зазнавши невдачі з малюнками № 1 та № 2, я геть зневірився у собі. Дорослі ніколи нічого не можуть збагнути самотужки, а діти втомлюються без перестанку їм все розтлумачувати.
Отже, мені довелося обрати собі інше ремесло, і я вивчився на льотчика. Я облетів майже цілий світ. І географія, по правді сказати, стала мені у пригоді. Я вмів з першого погляду відрізнити Китай від Аризони. Це дуже корисно, якщо вночі заблукаєш.
За своє життя я зустрічав чимало всяких серйозних людей. Я довго жив серед дорослих. Я бачив їх зовсім близько. І від цього, зізнаюся, не став думати про них краще.
Коли я зустрічав дорослу людину, яка здавався мені розумнішою і кмітливішою за інших, я показував їй свій малюнок № 1 – я його зберіг. Але доросла людина незмінно відповідала мені: «це капелюх», і я вже не говорив з нею ні про полозів, ні про незаймані ліси, ні про зорі. Я пристосовувався до понять світу дорослих. Я говорив з ними про гру в бридж і гольф, про політику і краватки. I дорослі тішилися, що познайомитися з такою розважливою людиною.
II
Так я і жив на самоті, і не було мені з ким погомоніти і розрадити душу. Аж ось шість років тому довелося мені зробити вимушену посадку у Сахарі. Щось зламалося в моторі мого літака. Зі мною не було ні механіка, ні пасажирів, і я вирішив, що спробую сам все виправити, хоч це і нелегко. Мені мав або полагодити мотор, або загинути. Води у мене було ледь на тиждень.
Першого вечора я заснув на піску в пустелі за тисячі миль від житла. Людина, що зазнала лиха і загубилася на плоту посеред океану, і та була менш самотньою. Уявіть моє здивування, коли на світанку мене розбудив чийсь тоненький голосок. Він сказав:
– Будь ласка… Намалюй мені баранця!
– Що?…
– Намалюй мені баранця…
Я схопився, наче наді мною грянув грім. Протер очі. Почав оглядатися навколо. І бачу – стоїть незвичайний малюк і серйозно мене розглядає. Ось найкращий його портрет, який мені пощастило згодом намалювати. Але на моєму малюнку він, звісно, далеко не такий гарний, яким був насправді. Та це не моя провина. Коли мені було шість років, дорослі переконали мене, що художника з мене не вийде, і я нічого не навчився малювати, крім удавів – зовні і зсередини.
Отже, я на все око спостерігав за цим видінням. Не забудьте, я знаходився за тридев'ять земель від людського житла. А тим часом було зовсім не схоже, щоб це хлоп'я заблукало або було до смерті втомлене і налякане, або вмирає від голоду і спраги. З його вигляду аж ніяк не можна було сказати, що це дитина, яка загубилася у безлюдній пустелі, далеко від усякого людського житла. Нарешті до мене повернулася мова, і я запитав:
– Але ж… Що ти тут робиш?
І він знову попросив тихо і дуже серйозно:
– Будь ласка… Намалюй баранця…
Все це було так таємничо і незбагненно, що я не посмів відмовитися.
Хай як безглуздо це виглядало тут, у пустелі, на волосок від смерті, я всеж дістав з кишені аркуш паперу і вічне перо. Але якраз згадав, що вчився здебільшого географії, історії, математики і правопису, і сказав малюкові (трохи навіть розсердившись), що не вмію малювати. Він відповів:
– Все одно. Намалюй баранця.
Оскільки я ніколи в житті не малював баранів, я відтворив для нього одну з двох картинок, що їх лише і вмів малювати – удава зовні. І дуже здивувався, коли малюк вигукнув:
– Ні, ні! Я не хочу слона в удаві! Удав дуже небезпечний, слон надто великий. А у мене
