один із контролерів, які пильнували залу, – це був Петрусь Маковій, – підійшов до задніх рядів і так замахнувся гранатою, що москалики в один мент понагинали голови, затуливши руками вуха, наче боялися не «кукурудзяних» осколків, а тільки оглушливого вибуху.
– Атставіть! – гукнув оглашенний Шельменко. – Усім розтулити вуха, бо зараз наш самодіяльний хор виконає славень «Ще не вмерла Україна».
Після хвацького помаху його руки, в якій поблискував кольт, на сцену висипало кільканадцять хористів (вони ж таки, видно з усього, збиралися грати й комедію, бо зодягнуті були, як лицедії, – хто в сурдуті з краваткою-бантом, хто в старорежимному офіцерському строї, хто у драній селянській куцині, одна ж прехороша панночка красувалася в рюшах, оборках й мереживах), так от, ці хористи-лицедії миттю вишикувалися у три рядочки, прибравши щонайсерйознішого вигляду під урочистий момент.
Однак причинний Шельменко й далі загадував свої забаганки:
– Усім, хто є в залі, наказую, будучи, встати і, теє-то, разом із хором по правді співати наш славень! А хто не зможе, не знатиме слів чи ще з якої дурної причини, той буде, звиняйте, розстріляний зараз же.
Після такого попередження публіка стала на ноги, окрім, певна річ, начальника ревкому Долбоносова, якому вже підвивали чорти. Побачивши, як підвелося начальство, виструнчилися, звісно, й москалики в задніх рядах. Вони і з відтуленими вухами погано тямили, чого від них хоче цей навіжений з вовчим оскалом. Та коли йдеться про розстріл, то й глухий уторопає, що йому кажуть.
Тим часом здуряний Шельменко, повернувшись боком до хору, махнув кольтом, як той капелан диригентською паличкою, і хор ушкварив:
Ще не вмерлм Україна,
І слава, і воля,
Ще нам, браття-українці,
Усміхнеться доля.
Стіни розсунулися від того могутнього співу, високо вгору піднялася стеля, і грім за вікном приєднався до хору.
У залі теж співали всі до одного, а хто й не співав, то жваво ворушив губами, виокруглював рота, боячись стулити пельку навіть там, де годилося. Ні, це треба було бачити й чути, як вони дружно співали, як кутуляли щелепами, зажовуючи незрозумілі слова, натужно ковтали повітря, аж борлаки їм ходили ходором, ревли, белькотіли, мугикали, мукали, але все те, хоч як це дивно, зливалося в єдину цільну мелодію, в переможну осанну, від якої мороз гуляв поза спиною. Може, так до ладу все виходило тому, що хор злагодженим багатоголоссям накривав і вирівнював злякане белькотання зали, хоча й тут, поза сценою, дехто співав по-справжньому, вкладаючи в гімн «душу й тіло».
Сєня Кацман пам’ятав із цієї пісні лише перший рядок: «Ще не вмерла…» – зате він знав, що це страшенна крамола, яку треба випікати розпеченим залізом. Та що вдієш, мусив придурюватися, що він також співає, – добре, що стояв у першому ряду зовсім близько до хору, ніхто й не второпає, як воно є насправді, – і Сєня широко роззявляв рота, підкивував собі головою, скидаючи вгору тонкі бровенята, сполохано водив очима, одне з яких було косеньке, та саме воно запримітило, що начальник
