ближче до неї…
Надька вже не Верона. Ніхто з тутешніх не знає тієї дитячої помилки. Вона для них – Надія Павлівна, зріла красуня, яка покинула чоловіка-пияка. Це вона вигадала. Не зізнаватися ж, що чоловік проміняв її на смачні сусідчині пироги. Надька вже дуже зріла, навіть, можна сказати, перестигла. Розм’якла, як грушка-падалка, може, десь навіть трохи підгнила, бо запах у Надьки тепер не той, що колись, і ноги, натерті до крові взуттям, так швидко не загоюються, і пальці іноді гниють – підвищений цукор. Старість диктує свої закони – квіткові парфуми, які вона так любила замолоду, замінили інші, з густими гострими ароматами. Щипчиками вона тепер вискубує не лише брови, а й волосинки на підборідді. Взуття носить м’яке, і підбори понижчали до шести сантиметрів. Але краса, що нею так пишалася, досі при ній – вона ніколи не плакала, тому під очима шкіра була майже пружна; ніколи не супилася, тому чоло було рівне і спокійне, як біле пшеничне тісто. Волосся стало трохи не таке чорне, бо густа чорнота підкреслювала б зморшки.
Авжеж, Надька нікому не сказала, що їй шістдесят, усі думають – 55, бо саме стільки свічок вона задмухала на торті, загадавши старе бажання – щоб Толічка її знайшов. А потім з жахом відчула, що, дмухаючи, задихалась, і в неї пришвидшено забилося серце. «Ні, я ще не така стара, щоб воно так калатало, – відкинула згубну думку Надька. – Це мені здалося. Я просто розхвилювалася». Дід Макарчук, щоправда, ніяк не второпає, як це їй може бути 55, якщо вже в сорок восьмому, коли розкуркулювали, їй було тринадцять. Щось не збігається. Але він мовчить – нащо псувати людині свято?
Свято було і так зіпсовано, бо раптом з’явилася сусідка Ганна Василівна, яку Надька дуже недолюблювала з багатьох причин, – колишній працівник КДБ, байдуже, що була лише секретаркою, заміжня жінка, та ще й прихильниця секти, яка практикує висмоктування енергії з дерев. Але найгірше те, що дамочка за старою звичкою в усе пхає свого носа, хоче знати всі подробиці Надьчиного життя. Коротше, хатній шпигун. Бо сусідка сміливо приходить у хату, нишпорить на тумбочці в коридорі і Надьці просто в очі каже, що вона ворог народу і дитина ворога народу… Якого саме народу вона, щоправда, не уточнює, але переконана, що на всіх таких ворогів іще знайдеться управа.
І оця ось змія заявляється в гості – з червоними гвоздиками, у червоній блузці, з червоними губами стоїть попід руку з юнаком, який щойно проходив під вікнами. Юнак сором’язливо тупцяє при вході, Ганна Василівна виступає з привітальною промовою, що завершується нагадуванням:
– Ти, Надюсю, за світло минулого місяця не доплатила. Мені поштарка казала.
Юнак пояснює, що він не хотів у гості, та прийшов до бабусі, а бабуся сказала…
– У тебе, Надюсю, гості затрималися. Не забувай, якщо бенкет триватиме довше, ніж до дев’ятої, скликатиму нараду… вживатиму заходів… – говорить ніжнесенько Ганна Василівна, а її очі вишукують, до чого б іще причепитися.
Юнак зашарівся, бо не думав,
