Осип Гречка, – відповідає він і справді зауважує її волосся. Воно блищить, кучерявиться, і хлопець ледь стримується, щоб не помацати, таке воно ніжне. А потім, коли жінка відводить скляне свердло прозорого погляду, роздивляється всю і розуміє, яка ж вона все-таки гарна у напівмороці коридору.
– Гречка… Люблю стрибати в гречку, – і Надька раптом присувається грудьми до його куртки так близько, аж він сахається, але позаду – стіна. Жінка так і стоїть мовчки, наче в хаті більше немає де стати, а він зашарівся, зніяковів і не знає, що робити з цією немолодою пані…
У неї кругле біле обличчя з темними тінями під очима, рухливе – на кожне слово своя мімічна зморщечка, воно живе кожною своєю жилкою і складочкою. Кожна думка та емоція пробігає, наче кінокадр на білій стіні. А ще вона пускає бісики. Гречка подумав був, що жінка прислухається до розмови в кімнаті, аж вона раптом глип – на нього… І знову стоїть собі, байдужісінька.
Осип Гречка, притиснутий її грудьми до стіни, роздивляється красиве обличчя жінки, яка прохромила його шпилькою свого холодного іскристого погляду.
– Я роззуюсь… – каже він, щоб якось утекти з-під цього погляду, і пробує нахилитися, та мимоволі наштовхується на губи, що легенько ковзають йому до рота, а потім, наче нічого не сталося, даленіють:
– Ви, Ганно Василівно, проходьте, торт поїсте. У мене тут гості і ніякого потопу…
А Надька думає – і як це було на неї та й не задивитися? Задивлятиметься, ще й як задивлятиметься. І Осип Гречка справді задивляється, бо ніяк не второпає, чи це йому баба в коханки набивалася, чи що… І рот у неї мармеладом пахне. Та більше йому не випало з нею ні поговорити, ні поглядом зустрітися. Навпроти за столом сидить далека, весела і досі вродлива жінка, яка допіру так пахла йому мармеладом. Згодом Осип Гречка голосно каже, що йому вже пора, а вона й не глянула, наче його і на світі не існувало.
Надька, підстаркувата красуня з печаткою полатаного безталанного життя у погляді, подумала – ото б усі пліткували, якби в мене молоденький залицяльник з’явився. Вона любить подратувати поважних матусь порядних сімейств, які при плиті та за чоловіковою спиною вік відвікували і не мали інших розваг, ніж розсівшися перед будинком із плетивом своїх безконечних шарфів, обговорювати її, мовляв, і вдягається не за віком, і фліртує, наче молода, та й, урешті-решт, нема вже чого цій єврейці тут швендяти, пора на історичну батьківщину. Насправді вона не була єврейкою, але ретельно це приховувала. Бо євреями зазвичай називають людей, яким заздрять, – успішних і мудрих. Тому ці чутки піднімали її у власних очах, свідчили, що навіть у шістдесят вона може заткнути за пояс цих матусь, безпорадних перед власними комплексами. Надьці тільки й треба, щоб про неї пліткували. «Хай знають», – думає. Від людських побрехеньок вона розквітає, виструнчується і молодшає, навіть золоті персні на пальцях блищать яскравіше, і вона солодко мружиться від запаху людського поголосу, мов кицька, внюхавши смажену курятину.
Бо
