щоб взяли на роботу, і їй там щось впало на голову, десь у районі гіпоталамуса, і почалися дивні зміни – вона перестала дорослішати. Зникли місячні й відновилися лише у двадцять два. А потім її малесенькі підліткові груди несподівано почали рости, і з запізнілого підлітка вона стала жінкою-казкою – тонкостанна, пишногруда, стегниста. Єдиний побічний ефект цього вибуху – набряклі вени, вже з двадцяти п’яти вона мала варикоз. Казали, що в усьому винні гормони.
Надька не вірила. Навпаки, вона вважала своє тіло розумним і логічним. Колись, узимку, в Сибіру, вперше у житті поїхавши до міста, і містом цим було Кемерово, їй довелося пізно повертатися додому. Трохи підвіз приятель – Надька мала багато приятелів, бо скидалася на хлопчика, тому хлопці сприймали її за свою. Але додому не довіз, тому пішла пішки. Зима була люта, думала, замерзне. Аж раптом Надьку почало лихоманити. Що далі вона йшла у тріскучому прозорому морозі, то дужче її лихоманило. Ту пішохідну прогулянку вона запам’ятала як потріскування кроків, нереальну близькість зірок – вони мигтіли просто перед її носом, водили хороводи, і вона вдихала морозяний пил, від якого злипалися ніздрі. Здавалося, навколо немає повітря, саме скло. Підійшовши до дому, вона була гаряча і червона. Її тітка, старша за Надьку на чотири роки, відразу побігла до медсестри за термометром, наче термометр – це ліки. Температура була під сорок… Вдома почався ґвалт, усі стали на вуха – мала помирає, бо як така температура, то звісно, що помре. Але напившись теплої води із сіллю, вона солодко заснула і прокинулась здорова. Хвороба не повернулась, а от людина на тій дорозі, якою Надька йшла додому, – замерзла. Якби її тоді не почало лихоманити, то замерзло б тіло. Лежала б вона тоді на узбіччі і дивилася крізь крижану паранджу на пронизливу порожнечу сибірської зими. Відтоді Надька вірила своєму тілові – воно знало, що робить. Воно знало, коли ставати гарячим, а коли холодним, коли коритися дії гормонів, а коли блокувати їх. Тому, якщо її тіло відмовилося народжувати дитину, – це на краще. Може, народився б каліка чи серійний убивця.
Сьогодні їй виповнилося шістдесят, а чоловік її досі не знайшов. Може, він неуважно слухав про її плани на майбутнє, а може, не досить добре знав про її рід, а може, розлюбив…
Життя Надії Павлівни Шистачок схоже на шкарпетку – протерте на п’ятці, воно трохи смердить черевиком, але вона і досі його носить. Її доля нагадує передвиборчу кампанію – начебто багатообіцяюча, а насправді – ніщо. І оте ніщо Надька навчилася любити, однак це не заважає їй мріяти про наступні вибори і про те, що життя зміниться в чарівний спосіб і їй не доведеться докладати до цього жодних зусиль. Однак наступні вибори ще не настали – дев’яносто третій рік! – а вона старіє… Роки псують її вроду і обмежують можливості.
І ось в один із останніх днів листопада вона стоїть на балконі, а внизу тонкий і граційний, як ластівка, йде юнак, недбало обкрутивши навколо шиї довгий шарф і запхнувши руки глибоко в кишені, щоб не померзли.
