так голосно, що її спів чули човнярі і бармени, рибалки і риба.
– Па-ба, па-ба, па-ба, па-ба-па, – співала Надька посеред Москви, посеред життя, посеред щастя.
Відчувала запах цигарок, одеколону, чистий солоний запах найкоханішого в світі чоловіка. Відчувала свої груди на його сорочці як ніколи чітко, тепло, наче це вже були не груди, а дві вогняні кулі. Її кроки відлунювали щастям. Вона весь цей час чекала на щастя, думала, що воно буде десь попереду, колись, потім. Вона хотіла мати шубу, кухонний комбайн і багато-багато всього, щасливого.
– Щастя вже, – любив повторювати доктор Бау, – щастя, люба моя Вероно, у цю мить. Те все, що попереду, – це мрія.
Хоча, якщо розібратися, то саме він і не вмів відчувати щастя вже, бо був одним із найбільших мрійників у Надьчиному житті.
А потім вона опинилася на батьківщині, там, де запах землі, готової до посіву, гостріший за парфуми. Де їй на сніданок дід Макарчук приносить варених раків, окунів, сомів і щук. Де вітри зривають електричні дроти зі стовпів, і їх тижнями не ремонтують, і в хатах світять гасовою лампою чи лойовою свічкою, а на свято – восковою. Де носять на головах не капелюшки, а кольорові салісохи і вовняні картаті пудьохи. Де вона спить взимку на розпареному житі, на печі…
Цієї зими від морозу тріскаються термометри. Макарчук спить у своїй вовчій шапці, а кішка Муха переселилась із хліва на піч. Двом односельцям відрізали пальці – одному на нозі, іншому – два пальці на правій руці, – вони відмерзли, коли ті поралися по господарству. Надька носить вовняні шкарпетки, сплетені ще бабою, надіває хатні окуляри на резиночках, щоб не злетіли, і читає районні газети. Слухає ламані дідові розповіді про життя їхньої сім’ї, про війну і полювання на вовків. Уранці вони разом ходять у крамницю по хліб, по халву, по плітки і по життя, якого так мало в сірих закутках хати, у темних закамарках – павучих апартаментах… Так думає Надька. Але найгірше, що життя в тих закапелках таки вирує, і ватагує там міль, павуки, миші, шашіль… Кого тільки немає по тих темних кутках, із яких Надьці хочеться втекти – Верона! – до блиску, до застіль, до музики, до моди, до парфумів, до Толічки…
Але можна втекти тільки в магазин, і вони йдуть утрьох. Дід – маленький і тонкий, Надька – дебела, з великими грудьми під великим пальтом, у своїх рудих супермодних чобітках. А позаду – Муха.
– Тобі оце б чоловіка знайти, – порекомендував якось Макарчук, розтираючи з морозу жовті долоні, які були схожі на в’язанку шнурків із вузликами. Вузлики – суглоби і тонкі-тонкі пальці поміж ними. Надька випростала спину, поворушила ніздрями і промовчала, бо її чекання на чоловіка зайшло в глухий кут.
І все-таки вона вірила, що Толічка по неї приїде. Вірила так самовіддано, що про жодного іншого чоловіка в її житті й мови не могло бути. Навіть про того, який клацнув зненацька фотоапаратом у крамниці – Боберко, – щоб сфоткати Надьку, – таку гарну і розпашілу з морозу,
