страшного, мені зовсім не боляче. Туфлі дуже красиві.
– Тобі ніколи не буває боляче, – зневажливо стискає рукою мізинець на її нозі, а Надька навіть не кривиться. Тоді Толічка вдягає штани, сорочку і в домашніх капцях іде до вхідних дверей.
– Ти куди? – біжить за ним здивована Надька, бо куди це можна йти у хатніх капцях? Надворі вже холодно, вересень.
– До Марічки. Нам потрібно розлучитися. Завтра повернуся, і ми це обговоримо.
– Розлучитись? Але я не можу бути розлученою! – гукає йому вслід Надька, потім вибігає як є, гола, на сходовий майданчик і кричить уже в порожнечу, бо він зайшов у ліфт і двері зачинилися: – Я ж красуня, красуні не розлучаються!!!
У коридорі холодно, вона стоїть боса на кахляній підлозі і здивовано дивиться на двері ліфта – не ждала такого. «Я ж гарна і доглянута, а таких не кидають, – думає Надька, – це якесь непорозуміння, сон… Пішов до Марічки, а вона ж геть сива. І губ не фарбує. Ще й пудрою не користується… Ха, налякав…»
По десятій. Надька замикає двері – якщо вночі повернеться, вона його не впустить. Одягає халат і плентається на кухню – обережненько, бо роздерті мозолі на пальцях таки болять, просто нема чого стороннім розповідати, що там і де в неї болить, бо як сподобається комусь робити їй боляче, то вже не зупиниш. Люди – вони ж такі, садисти… Заварює чай і намагається осмислити те, що сталося. Толічка, мабуть, блефує, йому хочеться посваритися, помститися їй за вчорашнє, от він і вирішив довести, що теж може знайти іншу жінку… Але вона не вірить, бо то не жінка, а стара баба, її з Вероною і порівнювати нема чого. Щиросерда хіба що. Але щиросердість – це безумовна ознака дурості. А Верона і вродливіша, і молодша. Та що там! Верона – це Верона, а не якась там Марічка, що навіть убратися нормально не вміє і працює вихователькою у дитячому садку. Натомість Надька – секретарка, відповідальна особа, можна сказати, їй і хабарі носять, і компліменти роблять, і навіть у закордонні відрядження шеф із собою бере. Вона була і в Естонії, і в Грузії… Одним словом, уся ця історія з розлученням звичайнісінький блеф. Посидить годинку, покавує, поскаржиться сусідці, яка Надька зрадлива, знадлива і пихата, а потім пів на дванадцяту буде тут як тут – вибачатиметься. Упреться своєю рожевою лисиною Надьці в живіт і так стоятиме – на колінах, інакше вона йому не пробачить. Не якась там покинута, щоб просто так пробачати. Хай падає навколішки. Ось як вона вирішила. Задля цієї події припудрилася, напарфумилась і нафарбувала губи. Буде вродлива і неприступна, щоб знав, кого кидати.
Настала північ, а Толічки нема, потім перша, друга, третя година… Випите чергове горнятко чаю, червоні відбитки губ на порцеляні. На будинку навпроти червоний відбиток ранкової зірки. Потім будинок рожевіє, блідне, жовтіє, і зрештою Надьку і увесь світ заливає яскраве вересневе сонце. Понеділок, думає Надька. Толічці на роботу, мусить прийти перевдягнутися – не піде ж він у хатніх капцях і спортивних штанях
