ще в маминому животі, ще зародком, йому хотілося втекти, і він час від часу робив такі спроби, та його зупиняли ліками, тож доводилося і далі сидіти в материній утробі та мріяти про свободу.
Дід тримає на руках кішку
Вона прийшла з ранньої осені, з іскристого туману, із солодких пахощів сухого зілля – зі старими фотоальбомами в сумці, з поламаною навпіл мовою – половина російської, половина української, зі знешкодженою бомбою своїх спогадів, із фальшивою білизною щік – жінка до діда. Без баби дід Надьці ніким не доводився, а Надька доводилася дідові бабиною племінницею.
– Василь Степанович Макарчук? А я племінниця вашої дружини. Поживу до зими у вас, – каже вона, роздивляючись дорідний макарчуківський ніс, що в його роду передавався чоловікам через покоління, від діда до внука.
– Поживете у мене? Тобто… Як би то… – дідові аж у роті пересохло. Він не звик, що хтось хоче в нього жити. Та ще й жінка, яку він про себе назвав «улічніца», бо хіба порядні баби її віку таке на себе одягають? – Моя хата не пристосована… Тут вам село, а не хтозна що…
У велетенські ніздрі йому б’є запах парфумів.
– А може б, ви у Дуньки Воропаїхи пожили? У неї всі начальники ночують, – заступає їй вхід до подвір’я. – Вона моїй бабі далека родичка.
Надька не зважає і йде собі далі. А Макарчук тим часом згадує, що у нього підлога не помита, рушники аж чорні, а вікна заліплені здохлими мухами. Стидно.
– То, може, до Дуньки… – веде своєї і біжить слідом за незнайомкою, ледь встигаючи.
– Не знаю ніякої Дуньки.
– А мене хіба знаєте, пані?
– Тітка Тетяна Макарчук присилала листи і посилки. Заочно знаю.
Не встиг дід оговтатися, а вона вже в хаті. Туфлі їдуть по мокрій брудній підлозі, хапається за діда, і вони на якийсь час стають єдиною чотириногою істотою, що намагається втримати рівновагу. «Який сором», – думає дід, намагаючись утримати вдвічі більшу за себе Надьку на ногах. «Що за нечупара, цей дід Макарчук, – роздратовано думає Надька, – і мені що, тепер тут жити?»
Кілька годин тому вона зійшла на перон маленької залізничної станції районного центру. Світла осінь, як чиста сторінка, айстри, дим, листя і мрії… Отак Надька повернулася на батьківщину. Весь у квітниках вокзал, пізні чорнобривці, туалетне жасминове мило в поїзді. Вона заходить у привокзальне кафе, щоб поснідати і розпитати, о котрій годині в її рідне село їздять автобуси. Виявляється, ще годину треба чекати, тому вона сідає біля вікна і трохи гидливо п’є чай із лимоном. Перед нею – переповнена недопалками попільниця, яку ніхто не міняє, за вікном – провінціали зі своєю дикою говіркою і кукурікання півнів посеред міста… Столи з червоними серветками, горнятка з сірої глини, бідно і несмачно, – це світ людей, які приручили півнів, думає Надька.
– У кожному курнику має бути лише один півень, якщо буде два, то битимуться,
