пишне, красивими хвилями доходило до плечей. А найголовніше – очі Даринки. Блискучі, променисті, яскраві, вони мали колір синього, бездонного весняного неба. Здавалося, вони випромінюють світло зірок на нічному небі. У них сяяв і жвавий інтерес, і питання, і жартівлива грайливість. Але Даша весь час почувалася незручно й опускала очі, прикриваючи їх пухнастими довгими нефарбованими віями. Її шкіра була гладкою і ніжною, шия довгою, чуттєвою, внизу з двома маленькими родимками.
Жінка важко зітхнула, подумавши про те, як швидко невблаганний час відібрав у неї красу, таку саму тонку, як у Даринки, талію, залишивши у спадок безформне тіло…
Проводжати молоду пару вийшли і батько, і мати. У дворі стояли старенькі червоні «жигулі». Вони були забиті сумками з овочами, фруктами, шматками солоного сала та мішком з картоплею.
– Дашенько, Льошо, може ще варення візьмете? – до них підійшла мати Олексія з трилітровою банкою полуничного варення в руках.
– Мамо, ми вже машину так натрамбували, що не довезе, – сказав Льоша, зачиняючи багажник.
– Спасибі. Навіщо нам стільки? – несміливо мовила Даринка й опустила очі.
– Ці «жигулі», звичайно, не БМВ, але вони ще і не те потягнуть, – зауважив Льошин батько і натиснув двома руками на багажник. – Машина хоч і не першої свіжості, але фору ще дати може! Я її, Дашо, для себе робив, для сина, а не на продаж. Усе, до останнього болтика, своїми руками перебрав. Послужила машина батькові, нехай тепер на сина попрацює. Навіщо вона мені? Нам з матір’ю і мотоцикла вистачить. Раніше тримали три корови, свиней завжди було не менше трьох, кролики і все інше. А тепер, коли Льошці купили малосімейку, залишили одну корову та курей.
– Поросят тримати вже не будемо, – вставила своє слово мати.
– Все для сина старалися. Воно в селі важко зараз гроші заробляти, не те, що раніше було. Тепер, коли у сина житло хоч якесь є в місті, автівка, хоч і старенька, але ще послужить, гроші на ваше весілля є, можна й відпочити трохи. Чи не так, мати?
– Будемо жити тепер на пенсію, – погодилася жінка й додала: – А все одно хочеться бодай чимось допомогти синові.
– Не хвилюйтеся, ми не пропадемо, – посміхнувся Льоша. – Будемо жити з Дашею разом, і все у нас буде. Чи не так, Дашулю?
– Спасибі вам за все, – сказала Даша і підвела на жінку великі очі.
– А квасоля? – сполошилася мати Олексія, – квасолю забули!
– Та там вона, в сумці, – відказав Льоша і глянув на годинник. – Нам час. Даші сьогодні ще йти в нічну зміну на роботу. Треба встигнути всі сумки розібрати і дати Даші можливість хоча б трохи поспати.
– Не забувайте нас, – попросила мати, – телефонуйте частіше. Телефони в руках носите і спите з ними, а про нас згадуєте раз на тиждень.
– Мамо, ну ми ж не гуляли, а працювали. Це якби ми дупи на диванах протирали, – зауважив Льоша.
– Ну, синку, давай, – батько простяг синові мозолясту руку.
