Дашулю, все у нас буде. Піду працювати на півтори ставки, а якщо не вийде, то підробіток завжди знайти можна.
– Я теж візьму підробіток у лабораторії.
– Не пропадемо. Зіграємо весілля, потім накопичимо трохи грошей і візьмемо в кредит нову машину. Як ти на це дивишся?
– Лише б ми були разом, – мрійливо сказала Даша.
– Будемо! Ми завжди будемо разом, – твердо сказав Олексій і ніжно подивився на свою наречену.
– Хоч би що сталося? – Даринка підвела на нього свої глибокі сині очі.
– А що має статися? Все буде нормально – це я тобі обіцяю.
– Ми ніколи не розлучимося? – запитала Даша і з трепетом у душі чекала на заповітні, такі потрібні їй слова.
– Дашо, – сказав він чуттєво і посміхнувся. – Ти ж знаєш, що я кохаю тебе й хочу бути з тобою завжди. Це ти хотіла ще раз почути?
– Так, – тихо й лагідно відповіла Даша.
Ось цим вона його і зачарувала. Олексій звик до того, що за ним завжди дівчата бігали табуном. Варто було йому кивнути головою, і вони бігли за ним і стрибали в ліжко. А ось Даша… Вона була зовсім іншою. Ця дівчина була геть позбавлена нахабства, брехні, хитрощів. Увесь її вигляд промовляв: «Ось я така: відкрита, чесна, добра. Я майже не користуюся косметикою, не ганяюся за дорогими речами. Мене можна або любити такою, якою я є, або взагалі не любити».
І Олексій закохався. Він любив її вдень, коли бачив на роботі, любив у вільний час при зустрічах, любив у мріях, любив уві сні. Йому подобалося спостерігати, як пурхають її чорні вії, слухати, як вона сміється, дивитися, як іде по коридору в лікарняному халаті…
– Туман такий, що майже нічого не видно.
– Тут завжди так. Особливо навесні й восени. Напевно, тому, що недалеко Кременчуцьке водосховище.
– Здається, що хмари опустилися і ми летимо десь високо-високо, – сказала Даринка і, відчинивши вікно, висунула руку.
– Досить тобі літати в небесах, моя пташко. Скоро четверта година, ми виїдемо з цієї суцільної колії на трасу і помчимо прямо, прямо і прямо.
– І незабаром будемо в Дніпропетровську, – додала Даша.
Вона трохи помовчала і поморщила носика.
– От тільки мені не подобається, що такий густий туман. Добре їхати зараз. Тут немає машин, немає великого руху.
– Чому ж немає машин? Уранці їде туди і назад молоковоз. Потім ще в селі є п’ять машин.
– Які виїжджають із дворів по святах? – засміялася Даринка.
– Ти, зайцю, не правий. Ці машини годують людей. Щоранку люди їдуть у найближчі міста продавати молоко, сир, сметану і те, що у кого виросло на городі. За рахунок цього люди й живуть.
– А в кого немає машини?
– Ті їдуть на мотоциклах, мопедах або велосипедах до траси. Там, я тобі потім покажу, є зупинка і довгий стіл, де люди продають усе, що можуть. Туди приходять люди і з інших сіл. Загалом, стихійний ринок, де проїжджі можуть скупитися.
– А
