головою. – Ну, ти, Попандосе, даєш!
Від його гучного сміху ззаду, в закріпленому ременями кошику немовля засовалося, потім зробило кілька прицмокувань і, переконавшись, що пустушка на своєму призначеному місці, знову притихло.
– Не кричи, Парамоне, – зробив зауваження водій. – Розбудиш – сам заспокоювати будеш.
– О, ні! Тільки не це! Я в няньки не наймався і за дітьми доглядати не вмію. Чуєш, Петре, – звернувся він до друга на імення, – а в тебе діти є?
– Боже збав! Не хочу мати таке добро і задарма. А в тебе, Пашо?
– Може, десь і є, але я про це не знаю, – засміявся Паша-Парамон, але вже набагато тихіше. – Це як-небудь потім. Куди мені поспішати?
– Чи не запізно нам буде?
– Діти – справа нехитра. Але де знайти таку, щоб була хорошою матір’ю? Ти бачив таких?
– Я – ні. Одні шалави навколо. Крім «бабок», їх нічого не цікавить.
– І чим більше, тим краще, – підтримав його Парамон.
– Так, брате, ось такий попандос виходить, – сказав водій, а Паша посміхнувся, подумавши про те, що від його друга прізвисько Попандос ніколи не відчепиться. При кожній слушній нагоді той зітхав і закінчував свої роздуми приказкою «Ось такий попандос виходить». А ось до нього, Паші, прилипло, як листок до сідниці, прізвисько Парамон. Звичайно, воно було не таке образливе, як у Петька. Прізвище його було Пономарьов, а ім’я – Павло. Як, окрім Парамон, його ще можна назвати?
– Нічогісінько на дорозі не видно, – сказав Попандос. – А господиня плеще своє: «Їдь, привези від мами малюка. Я вже так за ним скучила». Можна подумати, вона нудьгувала за ним, коли валялася під сонцем Гаїті!
– Або що буде з ним носитися на руках, – додав Парамон, – усе знову звалить на плечі няньки.
– Чому все? Підійде до дитини, просюсюкає: «Ах, ти, моя крихітка, моє янголятко! Я – твоя матуся. Матуся любить свого хлопчика!» – кривлявся Попандос. – Тьху! Гидко слухати! Так би взяв за одну її худу ніжку та за другу і роздер би на дві половинки, як жабу!
– Ну, не скажи, брате! – зупинив його порухом руки Парамон. – Ця жаба – наша годівниця. Де ти ще стільки «бабок» заробиш?
– Це ти точно примітив.
– Пригадай, скільки ми мали на місяць, поки не влаштувалися до цієї жабі охоронцями? А?
– Скільки? У місяць менше, ніж тут за один день.
– Отож бо й воно! Хіба нам погано зараз?
– Усе добре, але як стукне нашій хазяйці щось у голову – хоч стій, хоч падай!
– А її Шибздік? Те ж саме.
– Харе базарити. Тобі жерти хочеться?
– Ха-ха-ха! Мені завжди жерти хочеться. Що ти пропонуєш? Нам її матуся хоч би бутерброд у дорогу дала.
– Купу підгузків на додачу до маленького багатого принца тобі, а не бутерброд!
– В натурі, давай зупинимося пошамати де-небудь.
– Зараз буде якась забігайлівка. Що-небудь перекусимо. Тільки як її побачити в цьому мороці?
– Я
