подумав він. – Народитися і то не зміг у нормальний день».
– А дату своєї смерті?
– Нє-а.
– Звичайно ж, ти не можеш знати, як і всі люди. А я ось знаю конкретну дату останнього дня свого життя.
– І коли? – дурнувато кліпаючи очима, спитав рудий.
– Сьогодні, п’ятнадцятого травня, – просто, ніби про щось звичне, сказав Антон. – Що б ти зробив, якби знав, що живеш останній день?
– Що-небудь гарне.
– От і я так думаю. Тому й дарую тобі штуку баксів. Просто так. Бери, порадій хоча б трохи життю, – сказав Антон, поклавши в простягнуту руку гроші, й додав із сумом у голосі: – Поки є така можливість.
Хлопець стояв, тримаючи гроші в руках, з роззявленим ротом і не знаходив потрібних слів.
– Дя-а-ку-ю, – протягнув він і поспіхом засунув гроші в кишеню синього комбінезона.
– Давай, брате, – сказав Антон і хотів іще щось додати, але в цей час помітив, як дорогою повз заправку проїхав знайомий БМВ. Навіть крізь завісу туману Антон побачив, як у віконце йому хтось показав середній палець, і тут же вікно плавно причинилося.
– Здається, мені час, – мовив Антон, швидко заводячи машину.
Заспокоївшись після розмови з хлопчиною і показавши себе благородним і щедрим (утім, як завжди), Антон знову відчув приплив злості. Він різко натиснув на педаль газу, так, що задні колеса прокрутилися на місці, завищали, зойкнули і викинули з-під себе дрібні камінці. Автомобіль рвонув з місця, залишивши біля бензоколонки розгубленого хлопця.
– Ну, скотина, тепер тримайся! – процідив крізь зуби Антон, виїжджаючи на пряму дорогу. – Я тобі влаштую веселе життя! Ти ще не знаєш, що мені втрачати нічого!
Розділ 6
Сергій явно нервував і ніяк не міг набратися духу, щоб почати неприємну розмову з дружиною. Він розумів, як їй боляче буде почути про його зраду, і виразно уявив у її очах докір. Навіть якщо вона промовчить, не зронивши й слова, а просто подивиться на нього, він знав, що очі її з відчаєм спитають: «Як ти міг?! Я ж тобі так вірила!» Сергій відсапнув. Здавалося, що він ось-ось задихнеться, так і не покаявшись.
– Мені треба з тобою поговорити, – сказав він, вдивляючись уперед у білі клуби туману.
– Ти про Оленку? – запитала Віталіна. – Я не кваплю тебе приймати рішення. Якщо ти зараз скажеш: «Ні», то я готова почекати. Ти ж знаєш, що я можу чекати стільки, скільки знадобиться. Мені вистачить терпіння. Я – сильна.
Це він добре знав. У цієї худенької, маленької жінки були величезна витримка й терпіння. Вона хотіла мати дітей, любила їх і терпляче, рік за роком, мріяла про їхнє народження. А Сергій не квапився. Спочатку він не хотів поспішати, думаючи про те, що Віталіна ще молода і їй треба пожити для себе. Потім, коли спіймав себе на думці, що стає самозакоханим егоїстом, ревнуючи дружину до ще не народженої дитини, він погодився. Але Віталіна чомусь не могла завагітніти, хоча лікарі знаходили її цілком здоровою. І вона не нарікала, не казала Сергієві, що треба було про дітей подумати раніше, ще тоді, коли вона пропонувала це. Віталіна мовчки і терпляче витримувала всі
