давно. Вона моя наречена, і ми збираємось одружитися.
– Так?! І коли весілля?
– У серпні.
– Вітаю! Молодець, хлопче! Таку дівчину відхопив! Значить, Олексію, тобі якнайкраще підійде приказка «Загоїться, коли весілля скоїться».
– Сподіваймося.
– Та що там сподіватися? Такі, як Даша, на дорозі не валяються. З нею можна весілля зіграти і на милицях.
– Краще вже без них.
– Ну, гаразд, – сказав лікар. – Одужуй.
Віталій Степанович зайшов у палату в кінці коридору. Тут лежали двоє чоловіків. Він підійшов до одного з них і помацав долонею чоло, на якому блищали крапельки поту. У хворого була ще висока температура, але, на диво, після такої складної травми і операції цього здорованя не довелося переводити в реанімаційне відділення. Від дотику руки чоловік розплющив очі, провів язиком по спраглих губах і ледве чутно спитав:
– Лікарю, хлопчисько живий?
– Живий, Петю, живий. Щоправда, поки що перебуває в реанімації, але, думаю, з ним усе буде добре.
– Батьків його викликали?
– Звичайно.
– Це я його віз.
– Та ти не хвилюйся, з ним усе буде добре. Його врятувала одна медсестра. Якби не вона, то… Я не знаю, вижив би він чи ні.
– А як Пашка?
– Паша? А он він, поруч із тобою. Спить іще. Хай відпочиває.
– Спасибі вам.
– Нема за що. Це моя робота, – відповів Віталій Степанович і попрямував у наступну палату.
– Ну, як, Сергію Максимовичу, себе почуваємо? – запитав Віталій і сів поруч із ліжком на стілець. Жахливо гули ноги, відмовляючись тримати не менш стомлене тіло.
Сергій уже був при тямі й розумів, що перебуває в лікарні. Як тільки він згадав, що з ними сталося, став шукати очима Віталіну і спробував підвестися, не побачивши її поряд. Але його хребет був наче закутий у кам’яну брилу, і щось стискало його, немов залізними лещатами. Перший його порух викликав дикий біль у всьому тілі, він застогнав і прикрив очі. У цей час увійшов лікар.
– Віталіна… Де моя дружина? – тихо спитав Сергій.
Віталію Степановичу не раз доводилося повідомляти родичам про смерть їхніх близьких. І кожен раз зробити це було так само важко, як і вперше.
– Вам не можна рухатися. У вас на хребті тріщини, – зволікаючи з неприємною розмовою, сказав Віталій Степанович.
– Що з Вітою? – повторив своє запитання Сергій і з надією в очах подивився на лікаря.
«Він чекає доброї новини», – подумав Віталій і відчув себе катом, готовим ось-ось зрубати голову з плечей цій людині.
– Вона загинула, – глухо сказав Віталій і відвів погляд.
Сергій стиснув до болю зуби і застогнав. Усе його життя стало важким тягарем, в одну мить втративши свої фарби і весь свій сенс. Він не приховував своїх сліз, які потекли по щоках, бо тепер йому було однаково, що про нього подумає цей молодий лікар і
