Даринка.
– Коли що треба – звертайтеся.
– Дякую.
Віталій Степанович, човгаючи капцями, потяг ноги до робочого кабінету. Йому вистачило сил, щоб набрати води в чайник і ввімкнути його.
– Традиція є традиція, – пробурчав він собі під ніс, глянувши на годинник. Із хвилини на хвилину мав підійти Іван Іванович і змінити його. Чоловік важко сів у глибоке крісло, витягнув втомлені ноги і прикрив очі…
– Вітаю тебе, колего, – голос Івана Івановича вивів його з напівсну.
– Доброго вечора, Іване Івановичу, – підхопився з крісла Віталій, простягаючи руку для вітання.
– Чув, чув, що тут скоїлося.
– Вже?
– Так, дівчата з приймального покою ледве на ногах тримаються. Вони мені коротко повідомили про аварію. Ну, давай, розповідай. Тільки май на увазі, сьогодні, в порушення традиції, я буду розливати чай і навіть нагодую тебе домашніми пиріжками.
– Хто їх робив?
– Сусідка, що матір доглядає, – відповів Іван Іванович і виклав на тарілку великі, пишні, з рум’яною скоринкою, апетитні пиріжки. Віталій проковтнув слину, тільки зараз згадавши, що нічого не їв уже добу.
Вислухавши розповідь молодого лікаря, Іван Іванович подумав: «Ось тепер мені вже можна йти на пенсію і купувати гарну вудку».
Частина II
Розділ 9
Даринка викликала таксі, щоб дістатися з лікарні додому. Раніше вона ніколи б не дозволила собі розкіш їхати в таксі з Кременчука до Дніпропетровська, але зараз їй було соромно в такому вигляді навіть сідати в автівку. Сукня подерта на шматки з плямами засохлої крові, волосся розкуйовджене, забруднене і злипле, на лобі – пластир, на руках – пов’язки.
– Як із фронту, – посміхнувся таксист.
– Майже. Після аварії, – виправдовуючись за свій пошарпаний вигляд, сказала Даша.
– Це не з тієї, що трапилася вчора за містом?
– Напевно.
– Кажуть, там було пекло.
– Це точно.
– Все місто гуде про це. З чуток, є двоє загиблих. Це правда чи тільки чутки?
– Правда. Молодий хлопець і дівчина.
– Треба ж! А ще базікають, що там була маленька дитина. Як вона?
– Лікар сказав, що видряпається.
– Це добре. Нехай дорослі в чомусь винні, десь згрішили, комусь щось погане побажали, а дитина? Вона чим завинила? Адже вона світу білого ще не бачила, – розмірковував балакучий таксист. – Навіщо ж її карати? Нехай живе. Адже так?
Даринка ствердно кивнула.
– А ще ходять чутки, що на місці аварії була медсестра, яка всіх за життя тримала, доки не приїхала «швидка». Правда?
– Правда, – відповіла Даша і відчула, як знову зрадницьки почали палати щоки. – І звідки вам усе відомо?
– Ну, почнімо з того, що новини у місті першими завжди дізнаються таксисти. А потім, у мене друг на місцевому телебаченні
