в сорок соток, будинку з чотирьох задушливих маленьких кімнат і корови, що мукає у дворі? Ні, я так жити не хочу! Не хочу і не буду!
– А якщо все-таки Веніамін не одружиться з тобою, що робити будеш?
– Думаєш, здамся? Повернуся додому і розпущу нюні? Ні! Це не для мене! Тоді знайду собі старенького, але багатого дідуся, і стану йому відрадою на схилі його років. А якщо серйозно, то за своє місце під сонцем я буду чіплятися зубами до останнього і ніхто мене не зможе ні переконати, ні зупинити. Ось так-то, подруго. Я живу в реальному світі, а ти – у вигаданому тобою і твоїми віршошльопами, – сказала Світлана, кивнувши на книжку, яку Даша досі тримала в руках.
– Не віршошльопами, а великими поетами. Невже тобі не подобається поезія?
– Я люблю почитати книгу, наприклад, який-небудь роман про кохання. Але на мене находить це рідко, коли мені буває нудно або не можу заснути.
– Книга замість снодійного?
– Вгадала. Найдієвіший засіб, якщо не спиться. Береш нудну книгу і починаєш її читати. Точніше, ти намагаєшся її прочитати, а очі в цей час починають самі по собі злипатися. І ти отримуєш користь від книги, не заподіявши шкоди організму. Ніяких тобі побічних ефектів, як від прийому медикаментів!
– Це ж насильство над книгою, над її автором! – обурилася Даша. – У кожного твору є свій читач, якому адресована ця книжка.
– Значить, вона адресована мені як снодійне, – засміялася Свєтка.
– Давай я почитаю тобі що-небудь з поезії.
– Ой, Дашо! Це ж так нудно! «Я из лесу вышел; был сильный мороз. Гляжу, поднимается медленно в гору…», – кривлялася Свєтка.
– Ти послухаєш мене хоч раз?! – Даша ляснула долонею по книзі.
– Гаразд. Вмовила. Але спочатку я ляжу, а ти будеш мені читати. Знаєш, як ноги втомилися за дві зміни?
Світлана вляглася на дивані горілиць навпроти Даші, поправила під головою подушку і приготувалася слухати, утупивши погляд у стелю.
Даша розкрила книгу і тихо, але з натхненням у голосі почала читати:
Коли я чую голос ніжний твій, —
Мені другого голосу не треба.
Ти мій суддя, мій бог і чародій,
Усим єством я прагну ним до тебе.
Коли я бачу очі чарівні,
Тоді блідніють зорі вечорові,
Коли бринять твої дзвінкі пісні, —
То й соловей стихає у діброві…
Даша зробила паузу, перебуваючи все ще під враженням прочитаного.
– Хіба тобі не сподобалося? – запитала вона Свєту.
– Хто це вигадав?
– Вірші пишуть. Любов Забашта.
– Не чула про таку. Непогано, але якось сумно.
– Поети вкладають у кожне слово, кожен рядок свою душу, частину себе, а іноді й ціле життя. Вірші не можна читати як роман, швидко перегортаючи сторінки. Треба думати, міркувати, аналізувати, порівнювати.
– Почитай ще що-небудь, а я полежу із заплющеними очима. Я так краще
