Треба ж, такий малий, а як репетує! Вмерти можна! – сказав Попандос, сідаючи за кермо.
Вони від’їхали від узбіччя, і БМВ хутко став набирати швидкість. Повз них пролетів на шаленій швидкості чорний «хаммер» і, нахабно їх «підрізавши», зник у тумані.
– Вух! – сказав, видихнувши, Попандос. – Я трохи в штани не наклав з переляку! Ти бачив цього нахабу? Бачив? Він ледь не зачепив нашу «беху». Ще три сантиметри – і він шмякнув би нас у бочину! Ну сука! Я тобі покажу, як «підрізати»!
Обурений до краю нахабством водія «хаммера», роздратований криками невгамовного немовляти, Попандос натиснув на педаль газу. Деякий час попереду він не бачив нічого, крім густої білої габи, але незабаром прямісінько перед ними з’явився задок «хаммера».
– Може, не треба? – запитав Парамон, усім тілом втиснувшись у сидіння.
– Треба, браток, треба! – сказав Попандос і, набравши швидкість, почав обганяти чорний автомобіль. Він не бачив за тонованим склом водія, але встиг подивитися на «хаммер» і різко обігнав його.
– Ага! Наклав у штани?! Відразу згадав про гальма! – прокричав Попандос.
«Хаммер» протяжно просигналив і, знову їх «підрізавши», зник у тумані.
– Ну, і нахабна пика! – сказав почервонілий від хвилювання Попандос. – Він думає, що його тачка крутіша і йому все дозволено? У нас «беха» теж ніштяк!
– Не у нас, а в господаря, – зробив уточнення Парамон.
– Яка на хрін різниця, – гиркнув розсерджений Попандос. – У нас? У нього? Так угамується він коли-небудь чи ні?
– А ти, значить, пожер, а тепер підсунув? – поморщив носа Парамон і прочинив вікно. – Воняє як!
– По-перше, закрий вікно, пацана застудиш. По-друге, якщо сам зіпсував повітря, то хоч чесно признайся, – зауважив Попандос. – Я вже давно почув, що смердить, як у параші, і мовчав. Я, бач, Пашо, веду себе, як вихована людина.
– Я не смердів! – обурився Парамон і затиснув ніздрі пальцями.
– Чуєш, а може, це він? – Попандос кивнув у бік немовляти і став пригальмовувати.
Чоловіки вийшли з салону, і Попандос нахилився над кошиком з малюком і понюхав.
– Я ж казав! – радісно вигукнув він. – А ти хотів все звалити на мене.
– І що тепер будемо робити?
– Що? Що? Підгузки треба міняти, – пробурчав Попандос і зняв голубенькі штанці з дитини. – Якби ще хто розповів, як це робиться.
– Там на них повинні бути липучки, – зауважив Паша, – я рекламу по телеку бачив.
– Бачив, бачив. Усе ти бачив, а де вони, не знаєш, – невдоволено бурчав Попандос, відшукуючи липучки. Знайшовши їх, він розгорнув памперс.
– Нічого собі! – присвиснув Парамон. – Я й не думав, що такий малий може стільки накласти!
– А ти думав, він як горобець?
– Ну, не горобець, але щоб стільки!
– Що ти хочеш? Це ж мужик майбутній, – сказав Попандос і витяг брудний підгузок. – І де тепер його купати?
– Навіщо
