ви щось казали? – обережно уточнила Ліда, і внутрішньо скулилася, чекаючи на чергову порцію нищівної критики. Дядько пожував сухі губи.
– Казав, дамочко. Авжеж. Ми нікуди вже сьогодні не поїдемо – ось що я сказав. Гаплик мотору. Капут. Кінець. Краще вам зібратися докупи – вам усім – та шукати, де ніч перебути. Тут хатинок удосталь, люди привітні, – і водій скривився, – якось ніч перейде, а далі побачимо. Ранок ночі не докаже, якось воно та й буде…
Дядько відвернувся та пішов геть, лишивши інструменти на капоті. Стало ясно, що подальша доля пасажирів його геть не обходила, будуть гуртуватися – то й добре, а ні, то ні. Ліда хотіла покликати його, спитати, а де, власне, збирається ночувати він сам, і чи напевне вони поїдуть звідси завтра, проте не наважилася. Надто яскраво, немов сліпуча електролампочка, спалахувало в мозку видиво каламутно-білих очей. Краще його не чіпати. Не шукай пені, вона тебе знайде.
Не тямлячи навіщо, Ліда підійшла до мікроавтобуса, розгорнула чохол з інструментами та відсахнулася, тамуючи крик. Замість гайкових і розвідних ключів, які дбайливо полірував шофер, у відповідних нішах лежали акуратні скальпелі, ножі, кліщі, сріблясто-сірі, сяючі, всі, як новенькі, але деякі – з буро-іржавими плямами на поверхнях лез. Жінка не втрималася, провела пальцем по одному, на вигляд найчистішому скальпелю, зойкнула – гострий! – простягнула руку, аби покласти дорожній набір хірурга (чи, може, Джека-Різника) на місце, й отетеріла. Чохол обернувся на крихітну коричневу хмаринку і повільно розчинився в повітрі. Обриси інструментів якусь мить ще сяяли прямо під носом у збентеженої Ліди, а потім також зникли, і сліду не лишилося. Жінка здушено кавкнула, наче жаба, по якій проїхалася колесом гарба.
Галюцинації тривали.
Водія звали Інгольв – у ті часи, коли він ще був людиною – і цю роботу він просто ненавидів. Палко, відчайдушно, до сказу, всіма фібрами давно втраченої душі! Він став катом, проте не відчував себе катом, і постійно намагався зрозуміти, чому найбільш нещасні люди дістаються саме йому? Де закляті грішники, які ніколи не чули про каяття? Де богохульники, грабіжники, ґвалтівники? Де всі ці чудесні смаколики, яких муч скільки влізе, собі на втіху? Та куди там! Йому завжди випадають підранки, добивати їх так само легко, як і гидко. Взяти хоча б цю Ліду… що, її життя не покарало? Та де вже більше! А він мусить додавати. Усе одно, що взяти збитого птаха за поламане крило, і щосили гатити ним об землю. А на черзі – Ксеня, нещасне дитя, котре вискочило заміж, не встигнувши ані подорослішати, ані бодай насолодитися юністю. Вискочило, бо попи сказали «треба», а мати сказала «пора» і батько додав «у нас рано ся віддають, гляди, щоб не довіку дівувати». А Василь кохав її, і все могло б піти на краще, якби знову не попи з їхнім «протизаплідні – гріх», «для себе жити – гріх» та іншими бздурами, що буття псують і не таким пуп’янкам, як Ксеня. Ось і не став цей пуп’янок трояндою, а став барилом, із тугою в очах, пронизливою, як вістря списа… Потім ще Влада, Юрко, Юля… Юлю, утім, водій жалів не вельми. Та все шукає шляхи до самопізнання, все у собі порпається, як та курка в перегною, а
