в голові не вкладалося, як жінка – ну гаразд, особа жіночої статі – може довести себе до такого стану, виглядати, як той мішок, на якому сидить, і при цьому ще й добре себе почувати. Вона цілком задоволена собою, це помітно. Нечесана, невмита, жує нижню губу, намагаючись кудись додзвонитися, тисне клавіші на допотопній мобілці вагою добрий кілограм – хто б міг подумати, що такі динозаври від «Мотороли» ще працюють! – і вся аж сяє від якоїсь незрозумілої втіхи. А чому тут тішитися? Звісно, поспішати їй не треба, дома, певно, ніхто не чекає, якщо є в неї чоловік, нині має свято… А вона, ця мацапура, неначе скрізь. Куди не глянь – скрізь. Мов би ціла купа клонів-нечупар розсілася по лантухах, оточивши бідаку Штоса щільним колом.
І від цього Павлу Вільгельмовичу хотілося вити.
Ні, по суті, він також нікуди не поспішав. У вигнання, під яку відпустку воно не було би замасковане, чи за свій рахунок, чи за чужий, а чи взагалі, за власним бажанням, нормальні люди не квапляться. Та й що робити там, у Зоряному? Горобцям дулі крутити? Але краще вже там, на місці, у невеличкому пансіонаті, де чарівна та люб’язна хазяєчка зварить кави вранці і спече на вечір смачний пляцок, аніж тут, бозна-де, бозна з ким, і не знати, як надовго. Немов прокляття якесь. Хоча… чому «немов»?
Я тобі, лайдаче, сучий сину, тамті євро в гріб покладу! Бодай тебе грім побив, що ти мені єдину доню стратив! І хто мені очі закриє, як мій час прийде, га? Хто мене пом’яне, хто заплаче над могилою? Ой, дитино моя срібна, та була б я краще не дождала, щоб тебе ховати, дівчинко моя, ружа нерозквітлая… Та не буде й тобі життя доброго, чуєш мене, поганцю? Ніякого життя не буде, у пеклі горітимеш!
Павло здригнувся. Як вона верещала! Не своїм голосом горлала, аж заходилася. Її всі чули, усі, не лише він. Уся лікарня, увесь Зміїв, та, й певно, всі гори і полонини. А вже що вона молола, й на голову не натягнеш. Він старався не слухати, а, точніше, не дослухатися, та хоч би й вуха воском заліпив – не зарадило.
А що, як вона справді відьма? І усі ті голосіння-примовляння – все не просто так? І що, як вона…
Наслала порчу на твій «Порше»? Смішно.
Так смішно, що аж плакати хочеться.
Біда не ходить одна.
Тим часом, так нікуди й не додзвонившись, гладуха явно скинула кілька пудів своєї безтурботності. Поросячі оченята тривожно забігали туди-сюди під безбарвними віями, білясті бровенята засувалися вгору-вниз, доки їхня володарка щось шепотіла над мобільником – не інакше, як молилася. Павлуша хмикнув, дістав свій айфон-4 від Apple, перевірив – зв’язку не було. Жодної мережної рисочки. Так що не світить їй, цій принцесі на бараболі, поцвірінькати про життя-буття з подругою… утім, йому – теж. Але в нього наразі немає ані подруги, ані бараболі.
Не по-осінньому теплий вітерець доніс дзвінкий дівочий сміх з-під того дерева, під яким улаштувалися руда і панк із зачіскою, як у скаженої моркви. Павло скривився, наче жуючи лимон. Ну, й що вона в ньому знайшла, у тому вишкварку? Худе, як глист, і таке саме шкодливе та капосне. Лише токсинами все навколо себе насичує, а дівчина, ти ба, сміється. Солодка парочка була надто
