на очі, вона часто-часто закліпала, проганяючи їх, та досягла лишень того, що солоні теплі краплі зірвалися з вій і потекли по щоках. Ні. Син не винен. У всьому винна вона. Тільки вона, й вона потребує покути. Тому і їде за сім світів на восьмий, помирати на самоті. Це – її кара. Її каяття. Вона сама себе судила, і винесла вирок – остаточний, і оскарженню він не підлягає. А біль… ще буде, звісно, але болю вона не боїться. Жодного, хоч би й пекельного.
Бо що може бути страшнішим, аніж біль матері, якою знехтувала рідна дитина?
3
Бобир прокинувся від сильного поштовху – різко зупинилася маршрутка. Ляснули дверцята водія, потім – пасажирські двері, потім його сидіння вирівнялося – не інакше, як пані Слонопотамиха звелася на рівні ноги, пролунали її кроки, потім ще чиїсь, і ще… Він розплющив очі, розігнув скорцюблену спину, потягнувся так, що аж суглоби хруснули, а шкіряна маринарка зарипіла, наче сніг під ногами на доброму морозі, і розгледівся. Інші пасажири скупчилися біля автівки і джерґотіли, мов зграя схвильованих сорок – кожен щось своє. Він подумав, чи й собі вийти назовні, якусь мить вагався, аж тут у віконце біля нього постукали, і відображення блідо-сірої пики шофера, схоже на полинялий місяць уповні, кілька секунд плавало у брудному віконному склі, а потім той хрипко наказав:
– Давай вимітайся. Колесо відпало, міняти буду.
Що ж, по ходу вичерпно, – сказав собі Бобир і вимівся. Ставши осторонь, аби не змішатися з юрбою, котру завжди – так, і зараз теж, а чому ні? – ненавидів усіма фібрами душі, і заходився спостерігати. Разом з колесами – не тими, що міняв водій, хоча на них теж можна від’їхати, та переглядом порнухи – спостереження було для нього кайфом. Однією із небагатьох легальних насолод. І дарма, що виглядав він, як рахітичний підліток у період пубертату – мав двадцять один рік, дозвіл купувати алкоголь і дуже гостре око. А ще – вміння робити висновки, не стерте навіть тонами пігулок, котрі він ковтав спочатку за приписом психіатра, а потім – задля власної втіхи.
У минулому житті Бобир мріяв стати слідчим або оперативником. Прикольно, хіба ні?
У миру його звали Георгієм, тато кликав Їжачком – за колючий норов і за темно-сіре, з білими кінчиками, волосся, що стирчало в усі боки, і надавалося лише до стрижки «під нуль». Баба з маминого боку, гонорова полька, ще й нібито якась графиня, величала онука Єжи або Юрек – під хороший настрій, що траплявся з нею рідше, ніж Різдво, а у звичайні дні – «гей, ти, вилупку» або «гей, ти, виродку». Пані Малґожата була не вельми високої думки про свою доньку, і не чекала від неї доброго, про що б не йшлося – про слушну думку чи про здалу дитину.
Утім, після трагедії, котра вщерть замалювала Юркове життя жирним чорним маркером, ставлення вельможної пані до онука дещо змінилося. У ньому раптом з’явилися нотки нездорової цікавості.
– Ну, зізнайся ж, це твоя робота?! – дошкуляла бабця. Що-що, а наполягати вона вміла, та й не дивно. Стара шляхтянська школа. – Я нікому не скажу, nie bój się. Ти все управив, як мало бути?
Бобир
