все як страшний сон.
Так. Саме так. Треба думати, що то був сон. Усе – і вчорашній вечір, і ті сім років, які здавалися їй раєм. Ідіотка! Дурепа! Квочка тупа, як кут у сто двадцять градусів! Що на неї найшло?! Чому вона вирішила, що має право на щастя? Навіщо заплющувала очі на всі тривожні ознаки – а їх було досить, тих ознак – аж доки не вдарив грім, і виявилося, що запізно хреститися? Вони говорили три години – Владі потім самій не вірилося, що так довго. Коротке резюме розмови:
Отже, ти зробиш це для мене?
Авжеж. (Усміхатися, ширше… так, ще трохи… чудово. Зуби показуємо, як на рентгені, в очі додаємо щирої відданості.)
Хороша дівчинка. (Хороший песик… давай, лижи мені дупу! Ну, я кому сказав!)
Шок – це рожен, на якому судомиться, конаючи в муках, твоя віра в людей і твоя душа.
Та кому, в дідька, цікаво, що ти відчуваєш?!
Отож бо й воно, що нікому. Її чоловіка, принаймні, це не зацікавило.
Я підберу тобі класного партнера, любко. Гарного, сексуального… Ще й право вето тобі надам – але ж гляди, не зловживай. Обіцяю, тобі сподобається.
Владу знову занудило. Ні, тільки не зараз! Не тут!
Ох, Антоне, що ти накоїв?!
Знищив наш шлюб, тільки й усього!
Влада прикрила очі, міцніше вчепившись у ручки дорожньої сумки так, ніби та була рятувальним кругом. Джинси, вовняна кофта, спіднє, черевики без підборів, зубна щітка, мило, рушник і трохи грошей – ось і все, що вона встигла захопити з дому. Зубну пасту доведеться купити десь дорогою, або вже на місці… Але нічого, вона витримає. На жаль, не вперше.
Мій стійкий олов’яний солдатик. Як я люблю тебе за це…
У тому шлюбі-сні так говорив Антон. Тепер вона дізналася, як він любив її, а тоді вірила кожному його слову. Їй було байдуже, за що він її кохає, головне – аби кохав. Смішна ти все-таки, – сказала Влада сама до себе. Ти – і раптом любов. Піди вмийся, може в очах розвидниться.
Або зведи рахунки з життям – і біль мине. Більше не буде боліти. Ніколи.
Яка спокуслива думка! Одну-єдину крихітну мить довжиною у вічність Влада була готова прислухатися до свого внутрішнього голосу, вже й руку поклала на причинені дверцята маршрутки, щоб відкрити їх, але потім… потім віра в Бога і мамине релігійне виховання, ще смішніше в ній, аніж прагнення любові, хором запротестували. Це гріх, – сказали вони. Господь ніколи не дає людині більше, аніж вона може витерпіти. Думаєш, іншим легко? Неси свій хрест.
Я падаю…
Неси.
Я більше не можу!
– Вибачте.
Велетенська тлуста особа невизначеної статі, тупаючи, як стадо слонів, наступила на поділ Владиної довгої спідниці, від чого полотно тріснуло, ще щось пробурмотіла і важко гепнулася на вільне місце подвійного крісла, ліворуч від Влади. У проході, вузькому, як вушко біблійної голки, приземлився лантух із бараболею, невеликий,
