на горосі, та, на диво, задрімала вона досить швидко – попри це, а чи завдяки цьому? Давно вже її не загойдувало в автівках.
Утім, вона давно вже не їздила на купі металобрухту.
Влада спала, і чи не вперше за цей шалений тиждень їй не наснився Антон.
Вона йшла до школи, сільської школи, монументальної споруди на п’ять поверхів, із доричними колонами обабіч входу, високими сходами, що ведуть на ґанок під трикутним дахом, високими заґратованими вікнами, холодної і похмуро-непривітної навіть улітку. За живою огорожею з невідомого ботаніці чагарника, окрім, власне, школи, знаходились також вражаючий стадіон – п’ятсот метрів коло, баскетбольний майданчик, яма для відкритого басейну, повна дощової води (яму викопали і гроші скінчилися), трансформаторна будка, кілька вуличних туалетів і клумба, на якій висаджували усе впереміж, і тому нічого, як слід, не росло. На ґанку стояв високий, стрункий чоловік у гуцульському уборі, з барткою в руках. На голові чорний бриль-кресаня, з квітками та павами, біла полотняна сорочка і кептар, оздоблений блискучими ґудзиками та сап'яном, видно, старожитні, на ногах – білі покрениці і ходаки-постоли. Подолавши сходи, Влада наблизилася до чоловіка упритул і побачила дещо втомлене, приємне лице та іконописні карі очі. Добре виголений, тверді вуста посміхалися – їй.
– Слава Ісусу Христу! – привіталася Влада.
– Навіки слава Богу! Ви, панночко, до мене?
– Не знаю… я не знаю… а ви хто?
– Я вчитель у тутешній школі.
– Ой, справді? – це чомусь неабияк її здивувало. – А що викладаєте?
– Математику. Вчу людей, що двічі два буде чотири.
– Хіба вони цього не знають?
– Знають. Та часто-густо забувають.
– Що ж… мабуть, якогось дня я приведу до вас своїх дітей.
Мудрі і водночас на диво світлі, усміхнені очі, осяяли її теплим промінням.
– Я чекатиму, що до мене прийдете ви.
– Так, прийду, – із ввічливості мовила дівчина, і пильно глянула на гуцульський стрій. – Це у вашій школі така форма, чи що?
Учитель засміявся, легкий вітерець бавився його русявою чуприною, що вибивалася з-під кресані.
– Ні, це ми робимо виставу, самотужки. Про Олексу Довбуша, чули про такого?
– Як не чути, – посміхнулася і Влада. – І ви, безумовно, Довбуш?
– О, боюся, що ні. Довбуш – директор нашої школи. Оно він, – і учитель вказав на товстого та низького, як обрубок, чолов’ягу, з пузом, неосяжним, як сам Усесвіт, що хижо, мов шуліка, споглядав за зграйкою хлопчаків біля клумби.
– Ви жартуєте? – не повірила Влада.
– Бігме, так і є. Ото наші опришки із сьомого «Б», будяки саджають, а я – Дзвінка.
– Довбушів убивця?!
– Так. Час від часу нам дістаються кепські ролі.
