і бадьорості та бажання працювати не додавало.
Клініка, якій він віддав десять років свого життя, тепер висмоктувала з нього всі соки. Якась, прости Господи, Голгофа, де його розпинали щодня. Страшна то річ – людський осуд. Страшна, сліпа і безжальна.
Штосу пригадалося, як він ще зеленим новачком – усього лише п’ять років професійного стажу після інтернатури, та й ті в задрипаній районній поліклініці – уперше переступив поріг кабінету Інеси. Амбіційний, самовпевнений, дещо зухвалий Павло чимось припав їй до душі, і отримав роботу з легкістю, що вразила пані Тягнидуб не менше від нього самого. Шкірячись до Штоса, як казкова Кобиляча Голова, Інеса, поміж іншим, поквапилася розвінчати культ особистості Гіппократа, кількома влучними і дотепними зауваженнями змалювавши справжні моральні засади отця медицини. Пані директорка нагадала, що давній грек працював за драхми, а не за ідею, не гребував тим, аби виписати неправильне лікування чи поставити невірний діагноз неборакам, що не могли йому заплатити, а деколи просто посилав таких якнайдалі в недипломатичних виразах. Збереглися письмові свідчення, що кільком його пацієнтам таке «оздоровлення» вартувало життя, а отже, підсумувала Інеса, у гузно всі ці сентименти навколо клятви Гіппократа та людей у білих халатах. Присяга і безкоштовна допомога – це туди, за півкілометра від «Леди» – в обласну клінічну лікарню. Або ще далі, кілометрів за сім – там поруч відразу дві поліклініки: і центральна міська, і обласна. Або високо в гори, де ведмедячі стежки, і де на безіменному хуторі з трьох хат живе знахар, травник, а за чутками, ще й мольфар, старий Єремія – він грошей не бере, бо в долину вже років сорок не спускався. Якісна ж медицина не може бути даровою, а хороший лікар – голодним. Це закон. Окрім того, «Леда» – не благодійний фонд, а приватна клініка, якою володіє – сюрприз! – Інеса Борисівна одноосібно. Отже… і пані Тягнидуб зробила паузу, красномовнішу від тисячі слів.
…До речі, того дня Павло мав непоганий шанс дізнатися, яке спіднє носить директорка – шкіряне, бавовняне чи шовкове – але застидався, чим розчулив Інесу заледве не до сліз. «Хлопчик-кульбабка» – нарекла вона новачка. І вважала таким ще деякий час, приблизно рік, доки кульбабовий пух Штоса не зійшов на пси, і не виросли натомість довгі залізні голки. А нині… лише статус директорського мазунчика врятував Павлушу від неминучого звільнення. І за що? Адже він лише робив, що веліли. Гроші наперед.
«Газель» або «Рафик», чи як там, у дідька, називалася бляшанка, на яку він мав нещастя сісти, занесло на повороті, і Павло увесь аж затрясся, вважаючи, що з цього крутого піке йому уже не вийти. Проте минулося, водій, лисий кремезний чолов’яга з блідим лицем упиря в третьому коліні, на диво зграбно вирівняв машину і на мить озирнувся, підбадьорливо усміхнувшись пасажирам. Штос почув, як коротко, крізь зуби, застогнала дівчина за його спиною, та й сам він, правду кажучи, ледь утримався від зойку. Бо в ту секунду напівоберту
