не зумкотіло і не зблискувало крильцями.
Коли повернувся до хлопців, діда уже не було.
– Куди він подівся?
– Пішов у ті руїни.
Капітан КГБ Ігор Королюк дивився на учителя, примруживши очі, злегка засліплені сонячним промінням, що лилося з вікна, і думав про те, що знову йому доручили справу, яка не завершиться нічим добрим. Ось сидить перед ним цей учитель, який за інших обставин міг бути професором в університеті, і розповідає якісь байки. Хоча… м’яч…
– Той м’яч у вас? – перебив він учителя.
– Так, прошу пана.
– Не називайте мене «прошу пана». Звертайтеся до мене «товариш слідчий».
– Так, товаришу слідчий.
– Завтра принесете його сюди. І що було далі, коли ви зайшли у будівлю за тим старим?
– Я його не знайшов. Він зник. Я обійшов усі закапелки, але – жодного сліду.
– Хіба там не було других дверей?
– Були і не одні, але геть завалені цеглою і дошками. Він би не міг через них вибратися.
Капітан закурив і поглянув на годинника: уже дві години триває ця розмова, а кінця нема.
– І як ви це пояснюєте – запитав утомлено.
– Ніяк.
– Далі.
– Я зібрав дітей, ми ще трохи понишпорили за нашим м’ячем, але так його й не знайшли. А коли вийшли на стадіон, то виявили, що у двох хлопців пропали кеди, а на їхньому місці опинилися старі стоптані мешти… Правда, фірми «Baťa»…
– Як-як ви кажете? Можете написати?.. Отак – з апострофом?
– Так. То були мешти славетної довоєнної чеської фірми. Я сам у таких ходив. Але по війні фірму націоналізували, і вона вже випускала взуття під іншою назвою… Здається, «Svit»… А власник фірми Ян Батя, який очолив її по трагічній смерті брата Томаша, емігрував до Канади і там уже заснував фірму «Bata Shoes». Без апострофа.
– І ті мешти, само собою зрозуміло, є у вас?
– То були мешти для гри у футбол. Я подумав, може, варто створити у школі музей спорту…
Капітан примружив очі ще дужче і подивився на учителя таким пронизливим поглядом, що в того сіпнулися вуста
– А ви, часом, не жартуєте? Щось дуже підозрілі збіги… І м’яч, яким ви грали, і мешти, які ви носили… Хочу нагадати, що жартувати з нами не варто.
– Я це знаю.
– Авжеж, що знаєте. Хоча тоді ви теж пожартували, визнавши, що працювали на американську розвідку.
– Якби вас протримали босим на зимній кам’яній підлозі три доби без їжі, не дозволяючи ні лягти, ні сісти, ви б і не в такому призналися.
– То були інші часи. Зараз ми з вами розмовляємо у затишному кабінеті. Бачите – на вікнах навіть ґрат нема.
Капітан підвівся, розправив плечі і пройшовся по кабінету, затягуючись димом. Потім зупинився і запитав:
– Скажіть мені… навіщо ви у це все вплутали дітей? Чому ви не поговорили
