тільки не був…
– Ви казали, що були свідком розстрілу?
– Боронь Боже! То Артемій був та й мені оповів, а я – де там…
– Тобто ви самі не бачили, але розповсюджуєте.
– Перепрошую. Більше не буду. Але ви мені не дивуйтеся, бо я вар’ят. У Львові колись таких сьвірками називали. От і я сьвірк. Знаєте, як один хлопець не хотів до війська йти і казав, що він цвіркун? Ото він на кожне питання відповідав: «Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк!» От і я так: «Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк!» Що з дурного взяти?
– А навіщо ви крадете одяг і м’ячі у футболістів, а підкидаєте старе лахміття?
– А це не я!
– Тоді хто? Тут же ж нема більше нікого!
– Та й мене нема. Але вони є.
– Хто?
– Ті, що стежать за вами.
Капітан здивовано роззирнувся.
– Ви їх не побачите, – сказав старий. – Вони думають, що гра усе ще продовжується.
– Яка гра?
– У м’яч.
– Хто – вони?
Та старий скорчив дурну міну і засміявся:
– Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк!
Капітан підніс до очей фотоапарат і клацнув раз і другий. Старий завмер, зображаючи невимовну радість на поморщеному обличчі, потім відвернувся і, згорбивши плечі, пішов поміж кущами, при цьому жодна галузка навіть не здригнулася, коли він її зачіпав.
– Так я і думав – божевільний, – промовив капітан і подивився на учителя. – А ви що мовчите?
– А що я можу сказати?
– Ну, ви тепер зрозуміли, що усе це маячня? Що жодного розстрілу не було? А той квадрат міг утворитися, наприклад, тому, що там колись закопали вапно. Одне слово, я вас попередив. Зберете учнів і поясните усю ситуацію. Ніхто нікого у 1946 уже масово не стріляв. Вони ж не були бандерівцями. Чого їх було стріляти?
– Я розумію, – кивнув учитель. – То ви мене не будете притягати… до відповідальності…
– Ні. Але з учнями переговоріть обов’язково. Інакше будуть неприємності і в директора школи, і у вас.
Вони вийшли на вулицю і, коли капітан потиснув руку учителеві, то відчув, що рука його холодна і волога.
Завідувачем архіву КГБ був старий кадровик Бураченков, на пенсію його не відпускали, бо, працюючи в органах ще з довоєнного часу, носив у своїй голові безцінну інформацію, по яку сягали усі львівські чекісти. Бураченков мав честь бачити самого Лєніна і з радістю виступав по школах, розповідаючи про цю незабутню зустріч, із роками додаючи усе нові й нові деталі та збагачуючи розмову з вождем усе новішими афоризмами, які старанно виписував з книги «Золоті думки».
Капітан Королюк завітав до архіву наступного дня з самого ранку і поцікавився, чи чув Бураченков щось про розстріл семінаристів. Старий чекіст хитро усміхнувся, закинув ногу на ногу і глибокодумно переплів пальці на об’ємному животі. На його лисому черепі запульсували жилки, а кошлаті брови насупилися.
– А для чого тобі знати те, про
