Не може бути! Йому ж зараз… чекай… сто два роки!
– Виглядав на вісімдесят… не більше…
– Значить, це не він.
– Але у мене є фото.
– Давай сюди.
– Його мали проявити у лабораторії. Може, уже й готове.
Капітан набрав номер лабораторії і попросив принести фотографії до архіву. Тим часом Бураченков прибрав зі столу пляшку і чарки, а натомість поклав цілу стопку папок і, підморгнувши капітану, занурився у котрусь із них. Незабаром з’явився фотограф із виразом провини на обличчі. Він поклав стопку фотографій перед капітаном і розвів руками:
– Більшість знімків неякісні… я нічого не міг зробити… тобто їх проявити неможливо…
– Як то неможливо? – обурився капітан і став розглядати фото. Але чіткими фотографії вийшли тільки ті, які він знімав у саду. Ані квадрата на траві, ані того всього, що вони бачили на горищі будівлі не виявилося – суцільні темні плями. А найгірше, що й замість фотографії діда виднілася розмита пляма, у якій лише вгадувалися контури чоловіка. Зате фотографія з хрестом вдалася. Бураченков узяв її, уважно роздивися і сказав задоволено:
– Чудово. Я її покладу ось у цю папочку і можна вважати, що справа щодо сторожа нарешті закрита.
Капітан не заперечував, він був ошелешений і не знав, що думати.
Через кілька днів його викликав начальник.
– Ми того твого учителя звільнили… Не знаю, як ти, а я йому не довіряю. Таке враження, що він усе це вигадав. Про того сторожа.
– Школярі його теж бачили.
– Ну, мало що – божевільних багато. Як ти казав: «Сьвірк? Сьвірк? Сьвірк?» От комік! Вчора я послав екскаватора, і він загорнув той квадрат. А будівлю розвалили і усе вивезли. Тепер там викорчують усі сухі дерева, посадять нові і буде парк. А то чортзна-що відбувається. Поруч стадіон, а тут тобі така дика місцевість. І ось іще… ти здай той фотоапарат, нехай наші майстри подивляться. Він уже старий. А візьмеш новіший. Все, можеш іти.
Капітан затупцяв на місці.
– Що ще? – запитав начальник.
– Та от учитель… йому до пенсії лишилося небагато…
– Ти що – добрий самаритянин? Знаєш чим цей твій учитель займався під час війни? Партизанив на Поліссі.
– Тобто воював із німцями?
– Воювати воював, але під якими прапорами! Ні, таких людей до школи й на кілометр підпускати не можна.
Капітан покинув кабінет начальника з почуттям провини перед учителем, який фактично не був ні в чому винен. Він же ж не знав, що буде молоти той божевільний перед школярами. Хоча божевільний виявився хитрим, при ньому не сказав нічого. Та не це дивувало капітана, а те, що фотографії не вдалися і якраз ті – найцінніші. Такого з ним ще не бувало.
Він зайшов до свого кабінету, вийняв із шафки пляшку коньяку, налив чарку і вихилив. Потім сів за стіл, погортав папери, закурив і, відкинувшись на спинку крісла, задумався. Йому згадалося, як учитель ступав, наче чапля,
